Вузька й безлюдна вулиця у густій тіні, високі будинки, незліченні вікна з жалюзями, мертва тиша, трава, що проросла між камінням, вражаючі склепінчасті проходи для екіпажів праворуч і ліворуч, величезні напіввідчинені подвійні двері… Я прослизнув в одну зі шпарин, піднявся чисто виметеними сходами без жодних оздоб — голими, як пустеля, — і відчинив перші ж двері. Дві жінки — одна огрядна, інша худорлява — сиділи на стільцях із солом’яними сидіннями й плели щось із чорної шерсті. Худорлява підвелася і, не відриваючись од плетіння, рушила з опущеними очима просто на мене. Я вже хотів було відійти, поступаючись їй дорогою, наче вона була сновидою, але саме тієї миті жінка зупинилася й підвела очі. Сукня на ній була непоказна, як чохол парасольки; вона мовчки повернулася й провела мене до почекальні. Я назвав своє ім’я і розглянувся навсібіч. Посередині стояв сосновий стіл, уздовж стін вишикувалися прості стільці, а в кінці кімнати висіла велика яскрава мапа, позначена всіма барвами веселки. Чи не найбільше було червоного — на нього завжди приємно дивитись, адже це означає, що в тих закутках уже перероблено чимало роботи. Багато було блакитного, трохи зеленого, плямки жовтогарячого, а пурпурна смуга на східному березі вказувала, що тут файні піонери поступу жлуктять файне світле пиво. Щоправда, не в ці краї збирався я їхати — дорога вела мене до жовтої барви. У самісінький центр. Там була річка — чарíвна й смертоносна, як змія. Гай-гай!..
Відчинилися двері, з них вистромилася сива голова секретаря. Він скинув на мене співчутливим оком і кістлявим вказівним пальцем понадив у святилище.
У кімнаті панували сутінки; посередині стояв важкий письмовий стіл. За цією громадою сидів хтось блідий і товстий, одягнений у сюртук. Великий чоловік власною персоною! На вигляд він був десь зо п’ять футів шість дюймів на зріст, а в кулаку затискав, напевне, бозна-скільки мільйонів. Ми начебто потиснули один одному руки, він щось пробелькотів і був задоволений моєю французькою. Bon Voyage![14]
Секунд за сорок п’ять я знову опинився у приймальні в товаристві милостивого секретаря, який із печальною прихильністю дав мені підписати якийсь документ. Здається, я, крім інших зобов’язань, пообіцяв не виказувати жодних комерційних таємниць. Ну, але я і не збираюся цього робити…
Мені стало незатишно. Ви ж знаєте, я не звик до таких церемоній, та й у повітрі там витало щось лиховісне. Так, ніби мене втягували у якусь таємну й, як би то висловитися… не надто чесну оборудку: тож я зрадів, коли вдалося ушитися звідси. У першій кімнаті дві жінки й далі гарячково плели щось із чорної шерсті. Приходили інші люди, і молодша з них бігала туди-сюди, показуючи їм дорогу. Старша незрушно сиділа на своєму стільці. Її ноги в тканинних капцях на пласкому ходу підпирала грілка, а на колінах у неї лежала кішка. На голові у неї стриміло щось накрохмалене й біле, а окуляри в срібній оправі сповзли на кінчик носа. За якусь мить жінка поглянула на мене понад окулярами. Цей швидкий, байдужий, спокійний погляд збентежив мене. Увійшло двоє молодиків з дурнуватими веселими фізіономіями, і вона так само швидко зміряла їх безтурботним і мудрим оком. Здавалося, що вона знає про них, а заодно й про мене, геть усе. Я зніяковів. Було у тій старій щось моторошне, фатальне. Згодом, у тих далеких мандрах, я часто згадував цих двох жінок, які охороняють браму Пітьми й наче плетуть теплий саван із чорної шерсті: одна раз по раз відпроваджує людей у невідоме, а інша байдужими старечими очима пильно вдивляється у веселі дурнуваті обличчя. Ave, стара в’язальнице чорної шерсті! Morituri te salutant[15]. Мало хто з тих, на кого вона дивилася, побачили її ще раз: менше половини, це точно…
Насамкінець мені потрібно було ще відвідати лікаря. «Проста формальність», — запевнив мене секретар, який вдавав, ніби дуже переймається моїми клопотами. Незабаром парубок у капелюсі, насунутому на ліву брову, — певно, якийсь клерк, подумав я, бо ж такий бізнес без них не обходиться, хоча будинок й здавався безмовним, наче одна з осель у місті мертвих, — спустився звідкись і повів мене далі. Одягнений він був неохайно й недбало, рукави піджака були в чорнильних плямах, а широка пом’ята краватка під підборіддям стирчала, як носак старого черевика. Йти до лікаря було ще ранувато, тож я запропонував своєму проводиреві чогось хильнути. Він одразу ж звеселів. Щойно ми взяли собі по чарочці вермуту, хлопець заходився прославляти діяльність компанії, а я принагідно висловив подив із приводу того, що він не збирається сам проїхатися до, так би мовити, основи основ. Мій співрозмовник миттю посерйознішав і вгамувався. «Я не такий недоумок, як це здається, сказав Платон своїм учням», — вимовив він повчально, вихилив з рішучим виглядом свою чарку, і ми підвелися.