Я привітав джентльменів з приязною усмішкою ― бо чого мені було боятися? ― і пояснив, що то я сам скрикнув уві сні, а діда, мовляв, немає вдома, поїхав на село. Я провів гостей у всі закутні дому. Шукайте, хлопці, шукайте добре. Наприкінці ми увійшли до його кімнати. Я показав їм дідові скарби ― вони всі були на місці, ніхто їх не чіпав. Упиваючися своєю щирістю, я приніс у кімнату стільці й запросив їх трохи перепочити після таких трудів, а сам, сп'янілий від дикого зухвальства, від тріумфальної впевненості в собі, поставив свого стільця якраз на ті мостини, під якими спочивав розчленований труп моєї жертви.
Полісмени були задоволені. Моя поведінка переконала їх у моїй непричетності. Я поводився навдивовижу невимушено. Вони повсідалися, і поки я залюбки відповідав на їхні запитання, гомоніли між собою на всілякі буденні теми. Але невдовзі я відчув, що блідну, і мені захотілося якнайшвидше спровадити їх. У мене розболілася голова, у вухах дзвеніло; але вони все сиділи й правили теревені. Дзвін у вухах не змовкав, а навпаки, лунав дедалі виразніше. Я говорив і говорив, аби позбутися цього звуку; але він не втихав, він лунав і лунав, аж поки я збагнув нарешті, що мої вуха тут ні до чого.
Мабуть, у ту хвилину я смертельно зблід, але забалакав ще безтурботніше і дуже голосно. А звук усе посилювався ― і що я міг удіяти? Тепер це був стукіт ― частий, приглушений, тихий ― дуже схожий на цокання годинника, загорнутого у вату. Я хрипко втягнув у груди повітря, проте полісмени не звернули на це уваги. Я заговорив швидше, ― і енергійніше, ― проте стукіт невпинно посилювався. Я підхопився на ноги і став сперечатися за якісь дрібниці, зриваючи голос і шалено вимахуючи руками, ― але стукіт посилювався. Чому вони не йдуть геть? Я заходив по кімнаті, сердито гупаючи ногами, ніби розлючений якимись зауваженнями гостей, ― але стукіт наростав. О Боже! Я нічого не міг удіяти! Я кипів гнівом, я шаленів від люті, я лихословив. Я вхопив стільця, на якому сидів, торохнув ним об підлогу і став човгати по ній ніжками, але той звук забивав усі інші звуки й невпинно наростав. Він лунав гучніше, гучніше, гучніше! А полісмени гомоніли собі та сміялися. Невже справді вони нічого не чують? Господи всемогутній!.. Ні!.. Вони чують!.. Вони мене підозрюють!.. Вони знають!.. Вони глузують із мого жаху! ― ось так я думав і так думаю дотепер. Але хай станеться що завгодно, аби не ця мука! Я знесу все ― тільки не їхні глузи! Я не міг далі терпіти отих лицемірних усмішок! Я відчув, що повинен закричати або я помру. Ось знову... Цитьте!.. Цитьте!.. Гучніше! Гучніше! Гучніше! Гучніше!
― Не прикидайтеся, сучі виродки! ― заволав я. ― Я зізнаюся! Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!