Довгенько доведеться поморочитися, але пальне в ракеті буде.
— Андрійку, де ти? Андрійку, чому ти не відповідаєш? Ми дуже турбуємось за твою долю…
Хто це? Шурочка. її любий голос. Яке щастя. Сили знову вливаються в змучене тіло, душа сповнюється вірою і впевненістю.
— Андрійку, ми викликаємо тебе. Каштан виїхав всюдиходом на розшуки. Де ти, друже, обізвись?
Тремтячими руками ввімкнув схвильований Андрій передавач, крикнув:
— Я чую, друзі… Я живий і здоровий…
В ефірі на мить запанувала тиша. Потім радісне зітхання і за ним злива слів:
— Андрійку, любий! Де ти, кажи скоріше… В тебе залишилося кисню на півгодини.
Андрій, посміхаючись сам собі, стінам, зіркам, кричав, піднявши лице вгору, туди, де мусила бути вона — кохана дівчина, єдина в цілому Всесвіті:
— Все гаразд! Упав у прірву. Недалеко від ракети. На глибині метрів п’ятдесяти. Дивне явище — мене сюди кинув невидимий вихор!..
Плачучи й сміючись, Шура кричала у відповідь:
— Капітан сказав, що це вакуумний вихор! Потім узнаєш. А зараз я зв’яжусь з капітаном…
— Жду! Передай йому мій пеленг!..
Тиша. З небуття виникає голос Огнева — турботливий, дружній:
— Я слухаю, Шуро. Ще не чути його?
— Знайшла, капітане, — почувся торжествуючий голос дівчини. — Він здоровий…
— Я тут, Іване, — обізвався Андрій.
— Де тут? — занепокоєно гукнув командир. — Чому ти не повертаєшся? Хіба не знаєш, що кисень незабаром закінчиться?..
— Не сердься, Іване Я не можу. Сиджу в прірві. Але зате величезна удача. Піді мною поклади аміаку чи ще чого-небудь, не знаю. Коротше, паливо є…
— Шуро, які його координати?
— Сто тридцять два!
— Де ти востаннє говорив з нами?
— Біля прозорої стіни, в коридорі між двома грядами гір. Там я знайшов штучну споруду. Був у підземеллі. Безодня таємниць! Поспішай до мене. їдь по коридору ліворуч…
— Ти випадково не мариш? — занепокоївся Огнєв. — Тобі не приверзлося?
— Сам побачиш! — весело гукнув Андрій. — Я жду тебе…
В ефірі почулося веселе дзижчання двигунів всюдихода…
ЗУСТРІЧ
Двісті годин тривала напружена праця. Огнєв і Савенко десятки разів побували біля прірви, перевозячи від неї аміак в невеликому контейнері. З допомогою невеликих вибухових патронів вони руйнували пласти замерзлого газу, потім підіймали на портативному крані і складали в контейнер. Щура, яка весь час чергувала біля ракети, приймала дорогоцінну речовину. Вона опускала вниз ківш, сконструйований нашвидкуруч Огневим, а потім з допомогою лебідки підіймала до люка топливних баків.
Крапля за краплею, кілограм за кілограмом наповнювалися баки. І ось, нарешті, титанічна робота закінчена. Космонавти після короткого перепочинку зібралися в уцілілій каюті корабля, де зберігалося нормальне повітря і стабільна температура.
Огнєв лагідно поглянув на Шуру, поклав долоню на її плече.
— Дівчинко… Тепер залишилось найважче. Треба летіти на Мімас. Треба до кінця розкрити таємницю Сатурна. Може, в цьому і наш порятунок…
— Що ж ви хочете від мене, капітане? — тихо запитала дівчина.
— Ти… повинна залишитись… Трьох ракета не понесе. Але все буде гаразд. Ми повернемось, і тоді…
— Я все зрозуміла, капітане, — майже нечутно перебила Шура. — Я буду спокійною…
Прощання було напруженим. Шура відчувала, ніби вона стоїть над прірвою. Ще мить, маленький поштовх — і вона полетить стрімголов до бездонної ями. Треба стриматись, щоб не закричати. Вона не має права! Друзі їдуть на таке діло, що затьмарює саме значення життя або смерті…
Сині очі Андрійка обнімають дівчину, сум і надія світиться в них, а десь в глибині — ніжність, тривога. Не витримала Шура, кинулась коханому на груди, судорожно притиснулась, стримуючи ридання. Скільки ще судилося прощань і зустрічей? Чи, може, ця остання?..
Іван одвернувся до ілюмінатора, зітхнув. Який він був сліпий! Не міг побачити, кому відкрите серце цієї чудесної дівчини… Що ж, тим краще… Доля збереже їх!
— Пора, — озвався він.
Космонавти одягли шоломи, пішли до виходу. Оглянулись.
З сутінків каюти дивилися на них очі… ні, не очі, а стиснута в тугий трагічний клубок душа їхньої подруги. Вона зробила нетерплячий жест рукою, прошепотіла:
— Я жду…
— Зв’язок не забувай, — повторив Огнєв. — По хвилині через кожні півгодини…
— Гаразд…
Ідуть по зеленкуватій рівнині двоє. Ось вони меншають, перетворюються в малесенькі постаті. Не видно, хто з них Іван, а хто Андрій. Самотність. Тиша. А може, їх і не було? І цей химерний Сатурн, ця божевільна планетка — може, галюцинація?