— Перемога, Сергію Олександровичу!
— Як? — скрикнув академік. — Розшифрували?
— Інфрачервоний фільтр. Вони бачать в інфрачервоному спектрі!..
— Що там видно?
— Рухливі зображення. Ми нічого не розберемо Ждемо вас…
— Біжу!.. Спішу!.. Голубе, я розцілую вас, Хто це придумав?..
— Ніхто. Всі. Ви ж самі сказали — розгадка мусить бути простою.
— Генії!.. Поки що нікому не кажіть. Я йду…
Соколов з трепетом схилився над інфрачервоним екраном. За ним було видно прозору сферу апарата. В глибині, на синьому тлі, бігли хвилясті лінії золотистого кольору. Вони перепліталися в найрізноманітніших комбінаціях, пливли згори донизу. Соколов скрипнув зубами. О прокляття! Стояти отак, мов бовдур, не розуміючи нічого! Там, певне, пульсують живі думки розумних істот, вони звертаються до нас, а ми нічогісінько не розуміємо…
Та ось лінії обірвалися, тло потемніло, на ньому спалахнули срібні цятки. З глибини випливла куля планети. Навколо кулі повис фантастичний сяючий пояс.
— Сатурн! — скрикнув хтось.
Соколов махнув нетерпляче рукою, не зводячи погляду з рухливих картин.
Сатурн відсунувся вбік, по чорному тлу промайнули кульки супутників. Другий з них наблизився, перетворився з диск. З’явилися гострі зубці гір. Серед них сліпучий вибух. Потім на блискучій білій рівнині — уламки колосального корабля. Потім три фіолетові кулі на тлі Сатурна і знову… все почалося з хвилястих ліній.
Соколов випростався, поглянув на своїх помічників. Розгублено потер скроню, знову заглянув у отвір екрана.
— Товариші… Здається, все ясно… Там трапилася катастрофа. Вони прохають допомоги!..
— Їхній корабель впав на другому супутнику Сатурна. На Мімасі! — підхопив оператор, помічник академіка. — Тільки де ж розумні істоти? Ми не бачили нічого, схожого на життя! Може, вони загинули?
— А хто ж тоді послав сигнал нещастя? Хто дав наказ цьому апарату причепиться до нашої ракети? — почулось запитання.
Соколов одним поглядом припинив суперечку.
— Як би там не було — розгадка знайдена! Дякую вам. Відпочивайте. Через кілька годин ми скличемо спеціалістів на нараду. Треба вирішити, що ми можемо зробити…
РИЗИКОВАНЕ РІШЕННЯ
Розповідь Соколова була прослухана з незвичайним хвилюванням. Навіть літні вчені не могли всидіти на місцях. Тільки Мен, якого теж запросили на нараду, сидів мовчазний, нахмуривши брови. Андрій Савенко, Іван Огнєв і Олександра Місяць, які повернулися з відпустки, радісно перемовлялися. Вони передчували, то в їхиій долі стануться великі зміни Наступний виступ Голови Комітету підтвердив здогадки.
Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:
— По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони — ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звертаються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..
Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:
— Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легковажно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які вони…
— А яке це має значення? — дзвінко гукнула Шура.
— Як ви не розумієте? — здивувався Мен. — Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічого спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?
— Але ж ми зрозуміли їх! — м’яко відповів Соколов. — І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше — Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю — ми знайдемо спільну мову з далекими братами!
— Що ж ви можете зробити? — розвів руками Мен. — Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тільки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша — відсутність необхідної ракети. А друга — авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші космонавти підуть на нього?..
— Підуть, — спокійно сказав Огнєв.
— Хіба в цьому можна сумніватися? — підхопив Андрій Савенко. — Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкретної мети, а лише приблизну. І раптом — таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..