Приголомшені, розходилися люди зі сполучної труби. Погасли вогні в галереї, згасло й зовнішнє освітлення кораблів. Обидва зорельоти, темні, завмерли непорушно поряд один з одним, неначе все живе у них загинуло, закрижаніло в страхітливому холоді і щонайглибшому мороці простору.
Проте всередині кораблів життя, гаряче, допитливе й діяльне, йшло своїм ладом. Безмежно винахідливий людський мозок вишукував нові способи, як передати братам по думці, народжених на планетах віддалених зірок, знання й сподівання, зрощені тисячоліттями безмірних трудів, небезпек та страждань. Знання, які звільнили людину спочатку від влади дикої природи, затим від сваволі дикого суспільного ладу, хвороб і передчасної старості, підняли людей до бездонних височин космосу.
Друга зустріч у галереї почалася з показу зоряних карт. І землянам і мешканцям фторової планети були цілком невідомі малюнки сузір’їв, повз які йшли шляхи кораблів. (Лише на Землі астрономам удалося встановити точне положення блакитного світила: у невеликій зоряній хмарі Чумацького Шляху, біля Тау Змієносця.) Шлях чужого зорельота йшов до зоряного скупчення на північній околиці Змієносця і перетнувся ходом «Теллура», коли той досяг південних меж сузір’я Геркулеса.
У галереї чужих постали якісь ґрати з пластин червоного металу заввишки у ріст людини. Щось закрутилося позаду них, видиме в просвітах між пластинами. Зненацька всі вони зрушились, повернулися ребром і зникли. На місці ґрат показався велетенський порожній простір із сліпучо-синіми кулями супутників фторової планети, що проносилися у віддаленні. Повільно наближалася й вона сама. Широкий синій пояс непроникної хмарності огорнув її екватор. На полюсах і в біляполярних зонах планета світилася сірувато-червоними відблисками, а помірні зони своєю найчистішою білизною були схожі на оболонку чужого зорельота. Тут, крізь слабо насичену парою атмосферу, невиразно вгадувалися контури морів, материків та гір, що чергувалися неправильними вертикальними смугами. Планета була більшою від Землі. Її швидке обертання збуджувало навколо неї потужне електричне поле. Бузкове сяйво витягувалося довгими відростками по екватору в чорноту навколишнього простору.
Затамувавши подих, годину за годиною сиділи люди перед прозорою стінкою, за якою невідомий пристрій продовжував розгортати з вражаючою реальністю картини фторової планети. Люди Землі побачили лілові хвилі океану з фтористого водню, що омивали береги чорних пісків, червоних стрімчаків і схилів зазубрених гір, які світилися блакитним місячним сяйвом. Ближче до полюсів навколишнє повітря синіло все більше, ставало глибшим і чистішим темно-блакитне світло фіолетової зорі, навколо якої швидко неслася фторова планета.
Гори тут піднялися округлими банями, валами, плоскими здутостями з яскравим опаловим блиском. Сині сутінки лежали в глибоких долинах, що прямували від полярних гір до фестончастої смуги морів на півдні. Великі затоки диміли опалесцюючим покровом блакитних хмар. Гігантські споруди з червоного металу і якогось трав’яно-зеленого каміння обрамляли край морів, безконечно довгими вервицями виповзали по вертикальних долинах до полюсів. Ці титанічні скупчення споруд, помітні з величезної висоти, розділялися широкими смугами густої рослинності з зеленкувато-блакитним листям або плоскими куполами гір, що світилися зсередини, немов опали чи місячні камені Землі. Круглі шапки криги із замерзлого фтористого водню на полюсах здавалися коштовними сапфірами.
Сині, блакитні, лазурові, лілові барви переважали повсюди. Саме повітря наче було пронизане блакитнуватим світінням, немов слабкий розряд у газовій трубці. Світ чужої планети здавався холодним і незворушним, мовби видіння в кристалі — чисте, далеке й примарне. Світ, у якому не відчувалося тепла, пестливої різноманітності червоних, оранжевих і жовтих кольорів Землі.