Ланцюги міст виднілися в обох півкулях планети, у зонах, що відповідали полярній і помірній зонам Землі. До екватора гори ставали все гострішими й темнішими. Зубчасті піки стриміли з каламутної від випарів поверхні моря, ребра хребтів простягалися в широтному напрямі, облямовуючи тропічні області фторової планети.
Там щільними масивами кублилася синя пара: від нагріву блакитної зірки фтористий водень легко випаровувався й насичував атмосферу, підступав колосальними хмарними стінами до помірних зон, згущувався й каскадами лився назад у теплу екваторіальну зону. Греблі, гідні гігантів, загнуздували стрімливість цих потоків, що були замкнені в арки і труби й служили джерелом енергії силових станцій планети.
Нестерпним блиском сяяли поля величезних кристалів кварцу — вочевидь, кремній відігравав роль нашої солі у водах фтористоводневого моря.
Міста на екрані наближалися. Їхні обриси різко вимальовувалися у холодному блакитному світлі. Всюди, куди сягало око, вся площа населених зон планети, за винятком таємничої екваторіальної області, що потопала у блакитному молоці випарів, була облаштована, змінена, покращена руками і творчою думкою людини. Значно сильніше змінена, ніж наша Земля, яка ще зберегла недоторканими величезні площі заповідників, стародавніх руїн чи покинутих виробок.
Праця незчисленних поколінь мільярдів людей виростала вище гір, обплітала всю поверхню фторової планети. Життя панувало над стихіями бурхливих вод і густої атмосфери, пронизаної убивчо сильними променями блакитної зірки і неймовірно потужними зарядами електрики.
Люди Землі дивилися не відриваючись, і свідомість мовби роздвоювалася: в пам’яті одночасно виникало видиво своєї рідної планети. Не так, як уявляли собі батьківщину стародавні предки, в залежності від місця свого народження й життя: то рівнинами просторих полів і сируватих лісів, то кам’янистими сумними горами, то радісно виблискуючими в теплому сонці берегами прозорих морів. Вся Земля в різноманітності своїх кліматичних зон — холодних, помірних і жарких країв — проходила перед мисленим зором кожного астрольотчика. Безмежно прекрасними були і сріблясті степи — області вільного вітру — і могутні ліси з темних ялин і кедрів, білих беріз, крилатих пальм і гігантських блакитнуватих евкаліптів. Туманні береги північних країн у стінах замшілих скель і білизна коралових рифів у блакитному сяйві тропічних морів. Владно-холодне, пронизливе виблискування снігових хребтів і примарний, хисткий серпанок пустель. Ріки — величаві, повільні й широкі або такі, що несамовито мчать табунами білих коней по крупному камінню ущелистих русел. Багатство барв, розмаїття кольорів, блакитне земне небо з хмарами, мов білі птиці, сонячна спека і понура, дощова хмур, вічні переміни пір року. І серед усього цього багатства природи — ще більш велика різноманітність людей, їх краси, прагнень, справ, мрій і казок, горя і радості, пісень і танців, сліз і туги…
Та сама могутність осмисленої праці, що вражає винахідливістю, мистецтвом, фантазією, прекрасною формою повсюди: у спорудах, заводах, машинах, кораблях.
Можливо, чужі також бачать своїми величезними розкосими очима значно більше від землян у холодних блакитних фарбах своєї планети, а в переробці своєї більш одноманітної природи пішли далі від нас, дітей Землі? Назрівала здогадка: ми, створіння кисневої атмосфери, у сотні тисяч разів більш звичайної в космосі, знайшли і знайдемо ще величезну кількість придатних для життя умов, знайдемо, зустрінемося, поєднаємося з братами — людьми з інших зірок. А вони? Породження рідкісного фтору з їх незвичайними фтористими білками і кістками, кров’ю з синіми тільцями, що поглинали фтор, як наші червоні — кисень?
Ці люди замкнені в обмеженому просторі своєї планети. Певно, вони давно вже мандрують у пошуках собі подібних або хоча б планет з придатною для них атмосферою із фтору. Але як їм знайти в безоднях Всесвіту такі рідкісні перлини, як пробитися до них через тисячі світлових років? Такий близький і зрозумілий їх відчай, велике розчарування при зустрічі з кисневими людьми, імовірно, не вперше.
У галереї чужих ландшафти фторової планети змінилися видом колосальних споруд. Укоси нахилених всередину стін скидалися на будівлі тибетської архітектури. Ніде не було прямих кутів, горизонтальних площин — форми плавно вигиналися, переходячи від вертикалі до горизонталі гвинтоподібними чи спіральними поворотами. Вдалині виник темний отвір, за обрисами схожий на скручений овал. Коли він виріс, наближаючись, стало видно, що нижня частина овала являє собою спірально вигнуту широку дорогу, яка піднімалася і була заглиблена в темряву гігантського входу в будівлю завбільшки з ціле місто. Оправлені в червоне великі блакитні знаки, що здалеку нагадували хвильові брижі, виднілися над входом. Вхід наближався. У глибині його ставало видно слабо освітлений гігантський зал зі світними, мов флуоресціюючий плавиковий шпат, стінами.
І зненацька, без попередження, картина зникла. Вражені астрольотчики, що приготувалися побачити щось надзвичайне, відчули буквально удар. Галерея по той бік прозорої стіни освітилася звичайним блакитним світлом. З’явилися чужі зорельотчики. Цього разу вони рухалися дуже швидко, різкими рухами.
В цю мить на екрані виникла низка послідовних картинок. Вони замигтіли в такому темпі, що екіпаж ледве міг услідкувати за зображеннями. Десь у пітьмі космосу рухався такий самий білий зореліт, який висів зараз бік до боку з «Теллуром». Видно було, як крутилося, виблискувало, розкидаючи невсебіч промені, його центральне кільце. Раптом кільце зупинило обертання, і корабель завис в космічній безодні, неподалік від маленької блакитної зірки-карлика.
Із зорельота полетіли вдалину промені, які рисочками мелькали на екрані, в лівому куті якого з’явився другий зореліт. Літаючі рисочки досягли його, котрий непорушно стояв поряд із земним кораблем, у якому люди впізнали свій «Теллур». І білий зореліт, що прийняв поклик свого товариша, відсунувся від «Теллура» кудись у чорну далину.
Мут Анг зітхнув так голосно, що підлеглі обернулися до свого командира з німим запитанням.
— Так! Вони скоро підуть. Десь дуже далеко йшов другий їх корабель. Вони якимось чином перемовлялися, хоч я не можу собі уявити, як це можливо в незмірних безоднях, що розділяють кораблі. І тепер щось сталося з другим зорельотом, його поклик досяг наших чужих, хоча правильніше буде сказати, наших друзів.
— Можливо, він не пошкоджений, а знайшов щось важливе? — тихо спитала Тайна.
— Можливо. Хай там що, вони відходять. Слід поспішати щосили, щоб устигнути перезняти, записати якомога більше відомостей. І головне, карти, їх курс, їх зустрічі… Я не маю сумніву, що в них були зустрічі з кисневими, як ми, людьми.
Із перемовин з чужими з’ясувалося, що вони можуть затриматися на земну добу. Люди, підстьобнуті спеціальними ліками, працювали цілком несамовито і не поступалися невичерпній енергії швидких сірих жителів фторової планети.
Перезнімали навчальні книжки з малюнками і словами, тут-таки записувалося звучання чужої мови. Передавалися колекції з мінералами, водами і газами в стійких прозорих ящиках. Хіміки обох планет намагалися зрозуміти значення символів, що висловлювали склад живих і неживих речовин. Афра, бліда від утоми, стояла перед діаграмами фізіологічних процесів, генетичними схемами і формулами, схемою ембріологічних стадій розвитку організму мешканців фторової планети. Нескінченні ланцюжки молекул фторостійких білків були водночас дивовижно схожі на наші білкові молекули: ті самі фільтри енергії, ті ж її греблі, що виникли в боротьбі живої матерії з ентропією.
Минуло двадцять годин. У галереї з’явилися Тей і Карі; ледь живі від утоми, вони несли стрічки зоряних карт, що відображали увесь шлях «Теллура» від Сонця до місця зустрічі. Чужі заспішили ще більше. Фотомагнітні стрічки пам’ятних машин землян записували розміщення незнайомих зір, позначені невідомими знаками відстані, астрофізичні дані, шляхи обох білих кораблів, що перехрещувалися складними зигзагами. Все це мало було бути потім розшифровано за приготованими заздалегідь чужими таблицями пояснень.