Далеко-далеко, на відстані сімдесяти восьми світлових років, залишилася Земля — прекрасна, облаштована людством для світлого життя і натхненної творчої праці. У цьому суспільстві без класів кожна людина добре знала всю планету. Не лише її заводи, рудники, плантації і морські промисли, навчальні й дослідницькі центри, музеї і заповідники, але й милі серцю кутки відпочинку, самотності чи усамітнення з коханою людиною.
І від цього чудового світу людина, ставлячи до себе високі вимоги, заглиблювалася все далі в космічні крижані безодні у погоні за новими знаннями, за розгадкою таємниць природи, що не скорялася без запеклого опору. Все далі йшла людина від Місяця, залитого вбивчим рентгенівським і ультрафіолетовим випромінюванням Сонця, від спекотної й безживної Венери з її океанами нафти, липким смоляним ґрунтом і вічним туманом, від холодного, засипаного пісками Марса з ледь жевріючим підземним життям. Тільки-но почалося вивчення Юпітера, як нові кораблі досягли найближчих зір. Земні зорельоти відвідали Альфу і Проксиму Центавра, зорю Барнарда, Сіріус, Ету Ерідана і навіть Тау Кита. Звичайно, не самі зірки, а їх планети чи найближчі околиці, якщо це були подвійні зорі, як Сіріус, позбавлені планетних систем. Але міжзоряні кораблі Землі ще не побували на планетах, де життя досягло своєї найвищої форми, де мешкали мислячі істоти — люди.
З далеких безоднь космосу ультракороткі радіохвилі несли звістки населених світів, іноді вони приходили на Землю через тисячі років після того, як були відправлені. Людство тільки вчилося читати ці передачі і стало уявляти, який океан знань, техніки і мистецтва здійснює свій кругообіг між населеними світами нашої Галактики. Світами, ще недосяжними. Що вже казати про інші зоряні острови — галактики, розділені мільйонами світлових років відстані!.. Та від цього ставало лише більшим прагнення досягнути планет, населених людьми, хай не схожими на земних, але такими, що також збудували мудре суспільство, яке правильно розвивається, де кожен має свою частку щастя, щонайбільшого при їх рівні влади над природою. Утім, було відомо, що є цілком схожі на нас люди, і цих, імовірно, більше. Закони розвитку планетних систем і життя на них однорідні не лише в нашій Галактиці, але й у всій відомій нам частині космосу.
Пульсаційний зореліт — останній винахід генія Землі — дає можливість прийти на поклик далеких світів. Якщо політ «Теллура» виявиться вдалим, тоді… Тільки, як усе в житті, новий винахід має два боки.
— І ось зворотний бік… — Задумавшись, Карі Рам не помітив, що вимовив останні слова вголос.
Раптом позаду пролунав приємний і сильний голос Мут Анга:
Карі Рам здригнувся.
— Я не знав, що ви також захоплюєтесь старовинною музикою, — посміхнувся командир зорельота. — Цьому романсові не менше п’яти століть!
— Я зовсім нічого не знаю! — вигукнув астронавігатор. — Я думав про наш зореліт. Про те, коли ми повернемося…
Командир став серйозним.
— Ми зробили лише першу пульсацію, а ви думаєте про повернення?
— О ні! Нащо б я намагався потрапити в число обраних для польоту? Мені здалося… адже ми повернемося на Землю, коли там мине сімсот років і, незважаючи на подвоєне довголіття людини, навіть правнуки наших сестер і братів уже будуть мертві…
— Хіба ви цього не знали?
— Знав, звичайно, — вперто продовжував Рам. — Але мені спало на думку інше.
— Я зрозумів. Позірна марність нашого польоту?
— Так! Ще до винайдення і спорудження «Теллура» пішли звичайні ракетні зорельоти на Фомальгаут, Капеллу і Арктур. Фомальгаутська експедиція очікується через два роки — вже минуло п’ятдесят. Але з Арктура й Капелли кораблі прийдуть ще через сорок-п’ятдесят років: адже до цих зірок дванадцять і чотирнадцять парсеків. А зараз уже будують пульсаційні кораблі, котрі можуть опинитися на Арктурі за одну пульсацію. За той час, поки ми здійснимо свій політ, люди остаточно переможуть час, або простір, якщо хочете. Тоді наші земні кораблі опиняться набагато далі від нас, а ми повернемося з вантажем застарілих і непотрібних знань…
— Ми пішли з Землі, як відходять з життя померлі, — повільно сказав Мут Анг, — і повернемося відсталими в розвитку, з пережитками минулого.
— Про це я й подумав!
— Ви праві й глибоко не праві. Розвиток знань, накопичення досвіду, дослідження бездонного космосу мають бути безперервними. Інакше порушаться закони розвитку, котрий завжди нерівномірний і суперечливий. Уявіть, що стародавні природознавці, що видаються нам наївними, стали б очікувати, ну, скажімо, винайдення сучасних квантових мікроскопів! Або землероби і будівничі далекого минулого, що щедро полили нашу планету своїм потом, стали б чекати на автоматичні машини і… так і не вийшли б із сирих землянок, харчуючись крихтами, що їх наділяла природа!
Карі Рам дзвінко розсміявся. Мут Анг продовжував без посмішки:
— Ми так само покликані виконати свій обов’язок, як і кожен член суспільства. За те, що ми першими доторкнемося до небачених ще глибин космосу, ми померли на сімсот років. Ті, хто залишився на Землі, щоб користуватися всією радістю земного життя, ніколи не відчувають величних почуттів людини, що зазирнула в таємниці розвитку Всесвіту. І так усе. Але повернення… Ви дарма побоюєтесь майбутнього. В кожному етапі своєї історії людство у чомусь поверталося назад, незважаючи на загальне сходження за законом спірального розвитку. Кожне століття мало свої неповторні особливості і разом з тим спільні усім риси… Хто може сказати, можливо, та крихта знання, що ми доправимо на нашу планету, послужить новому злетові науки, покращенню життя людини. Та й ми самі повернемося з глибини минулого, але принесемо новим людям наші життя й серця, віддані майбутньому. Хіба ми прийдемо чужими? Хіба може виявитися чужим той, хто служить в повну міру сил? Адже людина — це не лише сума знань, але й щонайскладніша архітектура почуттів, а в цьому ми, що відчули всю складність довгого шляху через космос, не виявимося гіршими від тих, майбутніх… — Мут Анг помовчав і зовсім іншим, насмішкуватим тоном закінчив: — Не знаю, як вам, а мені так цікаво зазирнути в майбутнє, що заради цього одного…
— Можна тимчасово померти для Землі! — вигукнув астронавігатор.
Командир «Теллура» кивнув головою.
— Ідіть мийтеся, їжте, наступна пульсація вже скоро! Тей, ви чому повернулися?
Помічник командира стенув плечима.
— Хочеться якнайшвидше взнати шлях, прокладений приладами. Я готовий змінити вас.
І без подальших слів астрофізик натиснув кнопку в середині пульта. Увігнута полірована кришка безгучно відсунулася, і з глибини приладу піднялася скручена спіраллю стрічка сріблястого металу. Її пронизував тонкий чорний стержень, що означав шлях корабля. Мов коштовне каміння, горіли на спіралі крихітні вогники — зорі різних спектральних класів, повз котрі йшов шлях «Теллура». Стрілки незліченних циферблатів почали хоровод майже осмислених рухів. Це обчислювальні машини урівноважували пряму лінію наступної пульсації так, щоб прокласти її в якомога більшому віддаленні від зірок, темних хмар і туманностей світного газу, котрі могли приховувати ще невідомі небесні тіла.
Захоплений роботою, Тей Ерон не помітив, як проминуло кілька мовчазних годин. Велетенський зореліт продовжував свій біг у чорну порожнечу простору. Товариші астрофізика тихо сиділи в глибині напівкруглої канапи, поблизу від масивних потрійних дверей, що ізолювали пост управління від інших приміщень корабля.
Веселий дзвін маленьких дзвіночків сигналізував про закінчення обчислень. Командир зорельота повільно підійшов до пультів.