Коли Френк зійшов на поміст і ступив уже на сходи, приставлені до шибениці, до нього підійшов священик, але Френк відмовився від його напучення; він сказав йому іспанською, що коли вішають безневинну людину, то вона і без чужих молитов потрапить до раю, — нехай моляться ті, хто його вішає.
Френку зв’язали ноги і почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний ковпак і накинути на шию петлю, як раптом через тюремну огорожу долинув, наближаючись, голос співака:
Леонсія, яка перебувала в напівнепритомному стані, зачувши цей голос, отямилася і навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов до двору.
Лише Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не помітив. Глядачі не заперечували, коли начальник поліції, знизавши плечами, оголосив, що йому байдуже, кого з цих двох вішати, — аби повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, твердячи, що Генрі теж невинний в убивстві Альфаро. Проте вирішив справу Френк. Усе ще стоячи на помості, поки йому розв’язували руки і ноги, він крикнув, перекриваючи шум натовпу:
— Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!
Френк зійшов із помосту й обома руками схопив руку Генрі, але не встиг він потиснути її, як до них підійшов комісар із начальником поліції і дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.
РОЗДІЛ IV
— Треба діяти швидко — це головне, — заявив Френк на невеликій сімейній раді на веранді гасієнди Солано.
— “Головне”! — докірливо вигукнула Леонсія, припинивши схвильовано ходити верандою. — Головне — це врятувати його!
І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби підкреслюючи значення сказаного. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.
— І швидко! — запально продовжувала вона. — Ми мусимо діяти швидко, а як не так… — І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не будуть діяти швидко.
— Для шефа всі грінго однакові, — у тон їй зауважив Френк, асам при цьому подумав: “Яка вона вродлива і прекрасна”. — Шеф, безумовно, цар і Бог у Сан-Антоніо, — продовжував він, — і звик діяти не роздумуючи. Він дасть Генрі не більше часу, ніж мені. Ми мусимо сьогодні ж визволити бідолаху з в’язниці.
— Слухайте! — знову заговорила Леонсія. — Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, говоріть же! Та говоріть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось.
Поки йшло обговорення, Френк, який мовчки слухав їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія, проте цей запал був викликаний почуттям до іншої людини, що, звичайно, не могло порадувати Френка. Сцена, що розігралася на тюремному дворі після того, як його відпустили, а Генрі заарештували, все ще стояла перед очима. Він ніби зараз бачив — і серце йому мліло від згадки про це, — як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукав її руку, аби перекопатися, чи на місці його обручка, і, перекопавшись, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.
“Ну годі”, — зітхнувши, подумав Френк. У всякому разі, він зробив усе, що міг. Хіба після того, як повели Генрі, він не сказав Леонсії — спокійно і навіть холодно, — що Генрі її наречений і коханий, і що кращого вибору дочка Солано і зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це давало йому змогу гасити в собі почуття до Леонсії. Але власна правота не давала йому почуватися щасливим. На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно — от і все; приїхав, коли ця чарівна жінка уже віддала своє серце тому, хто прийшов до нього — людині, нітрохи не гіршої за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращої. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі — свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях і обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі і черепашачі яйця і готовий перекопати цілих два острови — Бика і Тельця — у пошуках скарбу старого пірата.