— Ну що ж, бажаю успіху на рибалці, — добродушно посміхнувся Ріган.
— А все ж мені б хотілося побачити цього Альвареса Тореса, — заявив молодик.
— Усе це маячня щодо захованого золота, — продовжував Ріган. — Хоча, мушу зізнатися, історія, що розповів мені цей хлопець, звучить цілком правдоподібно. Можливо, коли б я був молодшим… проте мені, очевидно, усе життя призначено просидіти тут.
— Чи не знаєте, де б я міг знайти його? — уже через хвилину запитував Френк, довірливо всовуючи шию в петлю, яку Доля в образі Томаса Рігана приготувала, щоби спіймати його.
…Побачення відбулося наступного ранку в кабінеті Рігана. Побачивши Френка, сеньйор Альварес Торес здригнувся, але відразу опанував себе. Це помітив Ріган, і запитав з усмішкою:
— Що, старий пірат власною персоною, га?
— Так, схожість просто вражаюча, — збрехав, або майже збрехав, Торес, бо хоч і помітив подібність Френка до портретів сера Генрі Моргана, але в той же час перед ним постав образ іншої, живої людини, що була схожою і на Френка, і на сера Генрі так само, як і вони обидва були схожими один на одного.
Френк був молодий, а молодість не визнає перешкод. Негайно були розгорнуті сучасні атласи і стародавні географічні карти, документи, писані вицвілим чорнилом на пожовклому від часу папері, — і не минуло й півгодини, як Френк оголосив, що відтепер рибалитиме тільки на Бику або на Тельці, тобто на одному з двох острівців у лагуні Чирикви, де, як запевняв Торес, має бути закопаний скарб.
— Сьогодні ж увечері виїжджаю потягом до Нового Орлеана, — оголосив Френк. — Тоді я встигну потрапити на один із пароплавів “Юнайтед фрут компані”, який іде в Колон. Я вчора все з’ясував, перш ніж лягти спати.
— Тільки не фрахтуйте шхуни в Колоні, — порадив Торес, — а краще поїдьте верхи до Белена. Там найліпше зафрахтувати судію: і матроси простіші — тубільці, та й усякі формальності теж.
— Добре, — погодився Френк. — Мені давно хотілося побачити тамтешні краї. А ви встигнете на цей потяг, сеньйоре Торес? Ви, звичайно, розумієте, що я беру на себе обов’язки скарбника й оплату усіх витрат.
Але, перехопивши погляд Рігана, Альварес Торес миттю зміркував, що від нього потрібно, і взявся натхненно брехати:
— На жаль, містере Морган, я змушений затриматися і приєднаюся до вас пізніше. У мене тут одна невідкладна справа… як би це сказати?.. невеликий судовий процес, який мені треба довести до кінця. Сума позову, щоправда, незначна, але тут порушені інтереси родини, і тому ця справа для мене надзвичайно важлива. У нас, Торесів, є своя гордість. Я знаю, вам, американцям, це видається смішним, але для нас — річ надто серйозна.
— Він потім приєднається до тебе і допоможе, якщо ти зіб’єшся з дороги, — запевнив Френка Ріган. — До речі, поки ви не забули, не завадило б вам заздалегідь домовитися про розподіл скарбу… якщо ви, звичайно, колись його знайдете.
— Слово за вами. Що ви скажете? — запитав Френк.
— Порівну. Точно навпіл, — запропонував Ріган, великодушно даруючи їм те, чого, як він був переконаний, зовсім не існувало.
— І ви відразу ж приїдете, як тільки зможете, так? — запитав Френк Тореса. — Слухайте, Рігане, візьміться за його позов і залагодьте усе якнайшвидше. Добре?
— Неодмінно, мій хлопчику, — була відповідь. — А якщо йому будуть потрібні гроші? Дати?
— Безумовно! — Френк міцно потис обом руки. — Це позбавить мене зайвих турбот. Ну, а тепер я біжу: треба зібратися, скасувати всі призначені побачення і встигнути на потяг. На все добре, Рігане. До швидкої зустрічі, сеньйоре Торес, десь біля Бокас-дель-Торо або в якійсь ямі на Бику чи Тельці. Так, по-вашому, скарб на Тельці? Ну, загалом, до зустрічі. Adios![5]
А сеньйор Альварес Торес залишився ще на короткий час у Рігана й одержав найдокладніші вказівки про ту роль, яку йому належало відіграти, а саме, якнайдовше затримувати і зволікати експедицію Френка.
— Коротше кажучи, — закінчив Ріган, — я не шкодуватиму, коли в інтересах свого здоров’я він залишиться там надовго, і плакати не буду, якщо не повернеться взагалі.
РОЗДІЛ II
Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод, і Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни “Анжеліка”, яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, від нудьги і надлишку енергії, котра так само, як молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.