— Часом мені здається, що він від чогось тікає, — сказала вона одного вечора, коли вони з Боббі та Ес-Джеєм піднімалися на пагорб до Ашер-авеню. Десь з годину вони грали в м’яч, час від часу перекидаючись словами з Тедом, а тепер подалися в «Придорожню втіху» до містера Муна з’їсти по ріжку морозива. У Ес-Джея було тридцять центів і він пригощав. Він витяг з задньої кишені боло-баунсера, якого носив із собою, і вже за мить заходився крутити його вгору-вниз і по колу, вуп-вуп-вуп.
— Тікає? Ти жартуєш?
Боббі таке припущення приголомшило. Хоч Керол і добре розумілася на людях, навіть мама це зауважила.
— Ця дівчина — не красуня, але в проникливості їй не відмовиш, — сказала мама одного вечора.
— Затримай їх, Макґерріґле! — заволав Саллі-Джон. Взявши «боло» під пахву, він впав навколішки і почав стріляти з невидимого кулемета, скрививши рот на правий бік, щоб супроводжувати пальбу відповідним звуком, чимось на зразок гортанного «кх-кх-кх». — Живим я вам, копам, не дамся! Вгати їм, Максі! Ріко в біді не кидають! Ох, чорт, вони мене пришили!
Ес-Джей схопився за груди, крутнувся і замертво гепнувся на газон місіс Конлан.
Ця пані, сімдесятип’ятирічна сварлива римується-зі-словом-мука, заверещала:
— Хлопче! Гей, хлопче! Забирайся звідти! Ти мені квіти потовчеш!
У радіусі десяти футів від того місця, де впав Саллі-Джон, не було жодної квіткової грядки, та він вмить зірвався на ноги.
— Перепрошую, місіс Конлан.
Вона мовчки махнула на нього кулаком, показуючи, що вибачення не приймається, і коли діти рушили геть, пильно дивилася їм услід.
— Ти ж це не серйозно, хіба ні? — спитав у Керол Боббі. — Ну, про Теда?
— Та ні, мабуть, але… Ти ніколи не дивився, як він оглядає вулицю?
— Ага. Так, ніби когось шукає.
— Або насторожено виглядає, — відповіла Керол.
Саллі-Джон знову взявся за боло-баунсера. Червоний гумовий м’ячик замиготів в повітрі, вперед-назад, вперед-назад. Саллі припинив бавитися, тільки коли вони проходили повз «Ашер Емпайр». У прокаті було два фільми з Бріжітт Бардо. Тільки для дорослих. Обов’язково показати водійські права чи паспорт. Винятки не допускаються.
Одна стрічка була нова, а друга, «І Бог створив жінку», — зі старих запасів. Цей фільм повертався на екран в «Емпайр», ніби погано вилікуваний кашель. На афіші Бріжітт була загорнута тільки в рушник і свою усмішку.
— Мама каже, що вона — непотріб, — озвалася Керол.
— Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем, — зауважив Саллі-Джон, ворушачи бровами, як Ґроучо.
— Ти теж думаєш, що вона — непотріб? — запитав Боббі в Керол.
— Я навіть до пуття не розумію, що це означає.
Коли вони вийшли з-під навісу (із заскленої каси біля дверей висунулася місіс Ґодлоу, відома тутешнім дітям як місіс Ґодзілла, проводжаючи їх підозріливим поглядом), Керол через плече озирнулася на Бріжітт Бардо в рушнику. Вираз обличчя Керол було важко зрозуміти. Цікавість? Боббі не міг сказати.
— Але вона гарненька, правда?
— Погоджуюся.
— І треба мати сміливість, щоб показатися перед людьми в одному рушнику. Принаймні мені так здається.
Тепер, коли вони її минули, la femme Бріжітт ніякої цікавості в Саллі-Джона не викликала.
— Боббі, а звідки Тед родом?
— Не знаю. Він ніколи про це не розповідав.
Саллі кивнув, ніби нічого іншого й не очікував, і знову пустив в хід свого боло-баунсера: вперед-назад і по колу, вуп-вуп-вуп.
У травні думки Боббі почали перемикатися на літні канікули. У світі не було нічого кращого за те, що Саллі називав мегаканом. Можна буде годинами дуріти з друзями на Броуд-стрит або в «Стерлінґ-гаузі», що по той бік парку. Влітку в «Стерлінґ-гаузі» зайнятися було чим: наприклад, грати в бейсбол і щотижня їздити до Вест-Гейвена, на пляж Патагонію. А ще в Боббі буде купа часу для себе. Звісно, він багато читатиме, але чим би він справді хотів зайняти частину цього часу, то це знайти якийсь підробіток. У банці з написом «ВЕЛОФОНД» лежало сім з гаком баксів. Що ж, і це початок… От тільки його не можна назвати особливо вдалим. З такими темпами Ніксон пробуде на посаді президента два роки, перш ніж Боббі зможе поїхати до школи на велику.