— Відчуваєш що?
— Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками.
Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.
А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.
— Точно не хочеш? — спитав він. — Шипучка холодна і смачна.
— Ні… ні, не треба.
Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.
— Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.
— Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля — їхнє щастя — а хто рятуватиме команду?»
Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.
— Це тобі щось дало?
Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.
— Ні, — нарешті озвався він, — все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…
Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.
— Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.
— Ні?
— Ні.
— Ніколи?
Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав ніч, коли він прокинувся і йому почулося, що вона плаче. Він нічого не відповів.
— Поміркуй про це, — сказав Тед, глибоко затягнувся і випустив хмарку диму. — Хороші книжки призначені ще й для того, щоб над ними роздумували.
— Добре.
— «Володар мух» не дуже схожий на «Хлопців Гарді», правда ж?
Перед очима Боббі вмить чітко спалахнула картина, як Френк і Джо Гарді біжать по джунглях з саморобними списами, виспівуючи, що вб’ють кабана, а потім застромлять списи йому в задницю.
Боббі розреготався, а коли до нього приєднався і Тед, він зрозумів, що з хлопцями Гарді, Томом Свіфтом, Ріком Брантом і Бомбою, хлопчиком з джунглів, покінчено. «Володар мух» поклав їм край раз і назавжди. Боббі був дуже радий, що має дорослий читацький квиток.
— Ні, — сказав він, — звичайно, не схожий.
— Хороші книжки не відразу розкривають усі свої таємниці. Запам’ятаєш це?
— Так.
— Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?
Зміна теми була така несподівана, що Боббі на мить розгубився. Та потім, засміявшись, вигукнув:
— Ще б пак, не те слово!
В голові швидко закружляли цифри. Боббі знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймні п’ятнадцять доларів до вересня, плюс те, що в нього вже є, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу і кілька газонів, які він викосить у себе на вулиці… Чорт, можливо, він кататиметься на «Швіні» ще до Дня праці!
— Що ви хочете, щоб я робив?
— Ми маємо бути обережні, дуже обережні.
Тед мовчки обдумував щось дуже довго і Боббі злякався, що він знову почне говорити про якусь нісенітницю, яку спочатку відчуваєш під очними яблуками. Та коли Тед підвів очі, дивної порожнечі в них не було. Погляд був ясний і трохи винуватий.
— Я ніколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разі, Боббі, я прошу тебе разом зі мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаєш, що це таке?
— Звичайно, — Боббі пригадався Саллі-Джон і його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм і витягати кроликів з капелюха. — Фокусники обдурюють цим людей.
— Якщо розглядати під таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?
Боббі похитав головою. Якщо відкинути блискітки і прожектори, звучало зовсім негарно.
Тед відпив ковток і витер піну з верхньої губи.
— Боббі, твоя мама… Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобі так не здається?
— Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш ніж погоджуватися, спочатку обов’язково розповів їй про будь-яке ваше завдання.
Тед Бротіґен кивнув головою.
— Гадаю, все через те, що ви, коли переїжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але більше нічого не можу придумати.