Боббі думав, що Тед усміхнеться, та він тільки знову кивнув.
— Можливо, річ саме в цьому. У всякому разі, Боббі, я б не хотів, щоб ти йшов проти маминої волі.
Звучало добре, але Боббі Ґарфілд не зовсім у це вірив. Якби Тед казав правду, то навіщо тоді окозамилення?
— Скажи мамі, що в мене стали швидко втомлюватися очі. І це правда.
Ніби на підтвердження своїх слів, Тед підняв праву руку і заходився великим і вказівним пальцями масувати кутики очей.
— Скажи їй, що я хочу, щоб ти щодня читав мені деякі статті з газет і за це я платитиму тобі долар на тиждень, або ж, як каже твій друг Саллі, один зелений.
Боббі кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успіхи в Кеннеді на попередніх виборах і які шанси у Флойда Паттерсона[4] перемогти в червні? Чи, може, про Блонді й Діка Трейсі для комплекту? Мама чи містер Бідермен з агенції «Рідне місто» могли б у це повірити, але не Боббі.
Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.
— Що ще? — спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. — Що я маю робити насправді?
— Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, — відповів Тед.
— За чим мені пильнувати?
— За ницими людьми в жовтих плащах.
Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?
— Ниці люди? Карлики? — у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.
Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.
— Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?
Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.
— Я вас розумію, — промовив Боббі.
— Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район — Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню — а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.
У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.
— А скільки цих типів? — поцікавився Боббі.
— Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, — Тед знизав плечима. — Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість — усього лише камуфляж.
— Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?
— Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.
— Марки? Моделі?
Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.
Тед похитав головою.
— І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.
4
Флойд Паттерсон (1935–2006) — американський боксер-професіонал, олімпійський чемпіон 1952 року, чемпіон світу в суперважкій категорії.