— Боббі, знаєш годинник на міській площі?
— Аякже.
— Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення — найнадійніший орієнтир.
— «Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».
— Саме та…
— Боббі? — це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. — Боббі, ти нагорі?
ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи
Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.
«Вона здогадається, що ми щось задумали, — розпачливо думав Боббі. — У мене ж на обличчі написано».
— Нічого, — сказав Тед, — нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.
Боббі вражено витріщився на нього.
«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»
Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.
Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.
— То ти все-таки тут, — сказала мама. — Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?
— Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.
Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.
— Я не чула, як ти прийшов з вулиці.
— Ти спала в себе на ліжку.
— Як у вас справи, місіс Ґарфілд? — поцікавився Тед.
— Краще не буває.
Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.
— Може, хочете пляшку шипучки? — запропонував Тед. — У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.
— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, — погодилася Ліз.
Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.
— Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?
— А це ідея.
Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.
— Не треба повної склянки, цього досить, — сказала мама трохи нетерпляче. Тед підніс їй напій, вона піднесла склянку. — Будьмо.
Вона зробила ковток і скривилася так, ніби то не шипучка, а житнє віскі. Потім понад склянкою задивилася, як Тед сів, струсив попіл з цигарки і знову заклав недопалок у кутик рота.
— Ви тепер нерозлийвода, — зауважила мама. Сидите собі на кухні, попиваєте шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогодні розмовляли?
— Про книжку, яку мені подарував містер Бротіґен, — відповів Боббі. Його голос звучав спокійно і природно, голос, який нічого не приховує. — Про «Володаря мух». Я не міг розібрати, кінець щасливий чи сумний, і вирішив спитати в Теда.
— А-а, і що він сказав?
— Пів-на-пів. І сказав над цим поміркувати.
Ліз засміялася, однак не дуже весело.
— Я, містере Бреттіґен, читаю детективи, а роздуми приберігаю для реального життя. Але, звісно, я ще не на пенсії.
— Звичайно, по вас видно, що ви — жінка в розквіті сил, — зауважив Тед.
Мама подарувала Тедові погляд «лестощами-ви-нічого-не-досягнете». Боббі добре його знав.
— Ще я запропонував Боббі невеличкий підробіток, — повідомив Тед. — Він погодився… з вашого дозволу, звісно.