На згадку про підробіток її чоло спохмурніло і розгладилося на згадку про дозвіл. Вона простягнула руку і злегка торкнулася рудого волосся Боббі. Рух був такий незвичний, що в Боббі очі мало на лоба не полізли. Та вона ні на мить не зводила очей з Тедового обличчя.
«Вона йому не довіряє і, схоже, ніколи не зможе довіряти», — збагнув Боббі.
— Про яку роботу йдеться?
— Він хоче, щоб я…
— Тихо, — сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.
— Я б хотів, щоб Боббі читав мені газети. Можливо, після обіду, — пояснив Тед і додав, що його очі вже не ті, що колись, і що йому що не день усе складніше розбирати дрібний шрифт. Та він хоче бути в курсі подій. Часи тепер дуже цікаві, хіба місіс Ґарфілд так не вважає? А ще йому б хотілося стежити за колонками Стюарта Олсопа, Волтера Вінчелла і до них подібних. Звісно, Вінчелл займається плітками, зате цікавими. Хіба місіс Ґарфілд так не здається?
Боббі слухав з усе більшим напруженням, хоч по маминому виразу обличчя і позі, та й навіть по тому, як вона відсьорбувала шипучку, Боббі бачив, що вона вірить усьому, що каже Тед. З цим усе в порядку. Але якщо на Теда знову найде затьмарення? Якщо він знову, дивлячись в нікуди, почне розводитися про ницих людей у жовтих плащах чи про хвости від повітряних зміїв, що висять на телефонних дротах?
Але нічого не трапилося. На кінець Тед сказав, що хотів би знати, як ведеться «Доджерзам», а особливо Морі Віллзу, хоч вони й перебралися до Лос-Анджелеса. Він промовив це з виглядом людини, що твердо вирішила сказати правду, навіть якщо через це їй трохи соромно. Боббі хід здався розумним.
— Думаю, пропозиція хороша, — погодилася мама. Майже проти власної волі, як здалося Боббі. — Взагалі про таке можна тільки мріяти. Я б сама хотіла мати таку роботу.
— Закладаюся, ви чудово виконуєте свою роботу, місіс Ґарфілд.
Вона знову пронизала його холодним поглядом «лестощі-зі-мною-не-пройдуть».
— Вам доведеться додатково приплачувати Боббі за кросворди, — кинула вона, підводячись. Хоч Боббі й не зрозумів зауваги, проте його вразила жорстокість, якою віяло від фрази, ніби від уламка скла, застромленого в зефір. Ніби вона хотіла поглузувати з того, що в Теда поганий зір, і з його інтелекту водночас. Ніби хотіла образити Теда за те, що він добре ставиться до її сина. Боббі було все ще соромно за свою брехню і страшно, що вона дізнається, однак зараз його охопила майже зловтішна радість. Вона на це заслужила.
— Мій Боббі добре вміє розв’язувати кросворди.
— Я й не сумнівався, — посміхнувся Тед.
— Ходімо вниз, Бобе. Пора дати містерові Бреттіґену перепочити.
— Але…
— Думаю, я приляжу ненадовго, Боббі. Трохи голова болить. Радий, що тобі припав до душі «Володар мух». Як хочеш, завтра можеш почати працювати. Читатимеш спеціальний додаток до недільної газети. Попереджаю, це буде хрещення вогнем.
— Домовилися.
Мама вийшла на вузький майданчик коло Тедових дверей. Боббі рушив за нею. Мама обернулася і подивилася на Теда понад головою Боббі.
— А чому б не на ґанку? — спитала вона. — Свіже повітря піде на користь вам обом. Краще, ніж у цій затхлій кімнаті. І я зможу послухати, як буду у вітальні.
Боббі подумав, що вони обмінюються якимись сигналами. Не за допомогою телепатії, звичайно… хоч, власне, це й була телепатія. Нудна телепатія дорослих.
— Хороша ідея, — погодився Тед. — На ґанку нам буде чудово. До побачення, Боббі. До побачення, місіс Ґарфілд.
Боббі ледь не ляпнув «па-па, Теде», та в останній момент замінив фразу на «до зустрічі, містере Бротіґен». Він ішов до сходів, непевно усміхаючись і відчуваючи, як його пройняв піт. Як людину, яка щойно уникла жахливої біди.
Мама затрималася нагорі.
— А давно ви на пенсії, містере Бреттіґен, якщо смію запитати?
Боббі майже був вирішив, що мама неправильно вимовляє Тедове ім’я ненавмисне, та зараз він різко змінив свою думку. Навмисне, ще й як навмисне.
— Три роки.
Тед роздушив недопалок у переповненій бляшаній попільничці й одразу ж запалив знову.
— То виходить… вам шістдесят вісім?
— Взагалі шістдесят шість.
Голос Теда залишався м’яким і щирим, але в Боббі склалося враження, що такі запитання йому не до душі.
— Мені надали повну пенсію на два роки раніше. За станом здоров’я.
«Мамо, тільки не питай, що з ним, — подумки застогнав Боббі. — Не смій».
Вона не посміла. Натомість спитала, ким Тед працював у Гартфорді.