«У нього немає ні наполегливості, ні віддачі», — наполягав аналітик.
— «А найголовніше, у нього не той характер, — читав Боббі. — Так званого Міка більше цікавлять нічні клуби, ніж…»
Тед знову забувся. Боббі знав, якимось чином відчув, ще перш ніж звів очі від газети. Тед порожнім поглядом дивився крізь вікно на Колонія-стрит, де хрипко і монотонно гавкав собака місіс О’Гари. Цього ранку таке трапилося вже вдруге, та перший провал тривав усього кілька секунд. Тед непорушно схилився над відчиненим холодильником, з розширеними в молочному світлі очима. Тоді сіпнувся, стрепенувся і простяг руку по апельсиновий сік. Цього разу він забувся серйозно. «Люди, оце так гребе», — як сказав би Кукі з серіалу «77, Сансет-стрип». Боббі зашурхотів газетою, чи не вдасться таким чином привести Теда до тями. Нічого.
— Теде, з тобою все гар…
Раптом Боббі зі зростальним жахом помітив, що з зіницями Теда щось коїться. Вони то звужувалися, то розширювалися. Ніби Тед то стрімко провалювався в якусь чорну безодню, то виринав з неї, хоча він просто сидів, залитий сонячним світлом.
— Теде?
Цигарка все ще жевріла в попільничці, хоч від неї лишився тільки фільтр і попіл. Поглянувши на неї, Боббі збагнув, що Тед сам не свій ще десь від самого початку статті про Мантла. І щось відбувається з його очима: зіниці то звужуються, то розширюються, то звужуються, то розширюються.
У нього напад епілепсії або щось подібне. Боже, вони ж, здається, можуть при цьому проковтнути язика?
Схоже, язик Теда був на місці, але його очі… його очі…
— Теде! Теде, прокинься!
Боббі опинився з Тедового боку столу, ще перш ніж усвідомив, що взагалі зрушив з місця. Схопив Теда за плечі й потрусив. Було враження, ніби він трясе колоду, вирізьблену у формі людини. Під бавовняною сорочкою, що надягається через голову, плечі Теда були кістляві, закляклі й непіддатливі.
— Отямся! Отямся!
— Вони відходять на захід. — Тед і далі дивився у вікно своїм дивним, блукальним поглядом. — І це добре. Але вони можуть повернутися. Вони…
Боббі стояв, поклавши руки Тедові на плечі, переляканий і приголомшений.
Тедові зіниці то розширювалися, то звужувалися, ніби дивишся, як пульсує серце.
— Теде, що з тобою?
— Я маю затаїтися. Залягти, як заєць у кущах. Можливо, вони пройдуть повз. Як Бог дасть, надійде вода і вони, можливо, пройдуть повз. Усе слугує…
— Служить чому, Теде? — майже прошепотів Боббі. — Слугує чому?
— Усе суще слугує Променеві, — сказав Тед, і раптом його руки зімкнулися навколо рук Боббі. Вони були дуже холодні, ті руки, і на мить Боббі відчув кошмарний, до втрати свідомості, жах. Ніби його схопив мертвяк, здатний рухати лише руками і зіницями своїх мертвих очей.
А тоді Тед поглянув на Боббі, очі його були злякані, але знову майже нормальні. Зовсім не мертві.
— Боббі?
Боббі вивільнив руки і обхопив Теда за шию. Він пригорнув Теда до себе і в ту ж мить почув у своїй голові передзвін, дуже короткий, але напрочуд чіткий. Він навіть почув, як міняється тон дзвона, так як змінюється гудок потяга, що їде на великій швидкості. Було відчуття, ніби крізь голову Боббі щось стрімко промчало. Боббі чув тупіт копит по якійсь твердій поверхні. Дерево? Ні, метал. Вловив носом запах пилу, сухий і грозовий. У ту ж мить у нього засвербіло під очними яблуками.
— Ш-ш-ш! — подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. — Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!
Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…
Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?
— Боббі? — знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: — Боже милосердний, що я роблю?
Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.