«Чисто, як твій батько». Ось що вона не договорила.
— То що, сонце моє? — поцікавилася мама. — Чи ти все сказав?
Боббі стояв мовчки, з палючими щоками і запаленими очима, втупившись у свої кросівки, зібравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить і одного-однісінького здушеного схлипу, і мама зачинить його в хаті на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тільки й чекає нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тільки схлипи. Йому хотілося крикнути, що краще бути таким, як тато, ніж схожим на неї, — стару, загребущу скнару, яка і на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покійний, не вельми ідеальний Рендалл Ґарфілд їх не забезпечив? Чому мама завжди виставляє його в усьому винним? А хто виходив за нього заміж?
— Впевнений, Бобику? Не збираєшся більше відгризатися і розумувати?
В її голосі забриніли найнебезпечніші нотки, щось схоже на несміливу веселість. Як її не знати, можна було б подумати, що в неї хороший настрій.
Боббі втупився в кросівки і не сказав нічого. Мовчав, замкнувши в горлі всі ридання і гнівні слова. Мовчанка затягувалася. Він вдихав запах її цигарки, і не лише цієї, а й учорашніх і тих, що вона викурювала в усі ті вечори, коли дивилася не на екран телевізора, а крізь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.
— Що ж, думаю, ми все з’ясували, — сказала мама, давши Боббі приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота і довгим язиком завести себе прямісінько в халепу. — Гарного дня.
Вона вийшла, не поцілувавши його.
Боббі підійшов до відчиненого вікна і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синій глечик. Можна було б взяти трохи грошей звідти. Точного ліку мама не вела і не помітила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовиків. Але ні. Ці гроші не дали б ніякої радості. Боббі не уявляв, звідки він це знає, та все одно знав, навіть у дев’ять років, коли вперше наштовхнувся на глечик із дріб’язком. Тож він, швидше з жалем, аніж з відчуттям власної праведності, пішов до своєї кімнати й поглянув на банку з велофондом.
Боббі подумалося, що мати права: можна було б позичити звідти трохи дріб’язку і витратити в «Сейвін-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швін», піде ще один місяць, та принаймні витрачати ці гроші буде приємно. Та було і ще дещо: якщо він відмовиться взяти гроші з банки, а тільки складатиме і заощаджуватиме, то буде такий, як вона.
Це вирішило справу. Боббі виловив з банки п’ять десяток і сховав до кишені, загорнувши в серветку, щоб не вилетіли, якщо він побіжить. Потім закінчив збирати речі на пляж. Невдовзі він уже насвистував, і Тед зійшов униз подивитися, що робиться.
— Відчалюєте, капітане Ґарфілд?
Боббі кивнув.
— «Сейвін-Рок» — класна місцинка. Знаєш, атракціони і все таке.
— Знаю. Приємно тобі розважитися, Боббі, і вважай, не випади звідкись.
Боббі рушив до дверей, потім обернувся до Теда, що в капцях стояв на нижній сходинці.
— Чому б тобі не вийти на ґанок? Можу посперечатися, що нагорі буде спекотно, — запропонував Боббі.
— Напевне, — посміхнувся Тед, — але краще я залишуся в хаті.
— З тобою все нормально?
— Так, Боббі, зі мною все цілком нормально.
Переходячи на джерберівський бік Броуд-стрит, Боббі стало шкода Теда, що без причини ховається в задушливій кімнатці. Бо ж без причини, хіба ні? Звичайно, що так, бо коли й існують ниці люди, що блукають десь на заході, — адже вони, як пригадалося Боббі, відходять на захід — то що їм може бути потрібно від старого пенсіонера Теда Бротіґена?
Спочатку Боббі почувався трохи пригніченим через сварку з мамою. Ріонда Г’юсон, повненька, симпатична подруга місіс Джербер, звинуватила Боббі, що він, хай що б там воно означало, замріявся про манну небесну, а тоді заходилася лоскотати його по боках і під пахвами. Боббі засміявся, захищаючись. Та на пляжі йому незабаром стало краще, він знову став схожим на самого себе.
Хоч був лише початок сезону, «Сейвін-Рок» уже працював на всіх парах. Каруселі крутилися, «Дика миша» ревла, дітлашня верещала, з динаміків біля «Будиночку сміху» лився металевий рок-н-рол, коло своїх павільйончиків горлали закликальники. Саллі-Джон не здобув бажаного ведмедика, збивши лише дві з трьох останніх пляшок з-під молока. Ріонда заявила, що в деяких до дна причеплені спеціальні важки, і пляшка перевертається, лише якщо вгамселити по ній як слід. Та дядько з павільйончика для збивання пляшок бейсбольним м’ячем усе одно вручив Ес-Джею гарний приз: кумедного плюшевого мурахоїда жовтого кольору.