— Отож, Іві, поглянь сюди, красунечко. Що ти бачиш? Кажи, як вони називаються. Я знаю, така розумниця, як ти, це може. І показуй. Не бійся, можеш і торкнутися, тут усе чисто.
— Ось тут — валет, а ось це — король. А ця — дама. Вона посередині.
— Молодець, лялечко. У картах, як і в житті: жінка часто опиняється між двома чоловіками. У цьому — її сила. За якихось п’ять-шість років ти й сама переконаєшся.
Його голос став тихим, майже гіпнотично наспівним.
— А тепер будь уважною і ні на секунду не спускай очей з карт.
Він обернув карти сорочками догори.
— А тепер, лялечко, покажи, де в нас дама?
Івон Лавінг вказала на червону карту посередині.
— Правильно вона каже? — звернувся чоловік до невеличкої компанії, що обступила його стіл.
— Наразі так, — озвалася Ріонда і зареготалася, аж під літньою сукнею затрясся нестягнутий корсетом живіт.
Усміхнувшись у відповідь на її регіт, ниций у циліндрі припідняв середню карту за кутик. Це дійсно була дама.
— Точнісінько, на всі сто. Наразі молодець, серденько. А тепер дивись! Пильно дивись! Це перегони між твоїми очима і моїми пальцями. Хто переможе? Питання дня! — він заходився швидко сувати карти по поверхні столика, наспівуючи: — Вгору-вниз, покрутись. Вправо-вліво — все можливо. Туди-сюди — дивись куди. Вперед-назад — знову в ряд. Ну ж бо, лялю, де є краля?
Поки Івон вдивлялась у три карти, що знову лежали одна біля одної, Саллі нахилився до вуха Боббі.
— Можна навіть не дивитися, як він їх мішає, — прошепотів він. — У дами загнутий краєчок, бачиш?
Боббі кивнув і подумав: «Молодець», коли Івон непевно вказала на карту скраю, ліворуч, ту, що з загнутим краєчком. Чоловік у циліндрі перевернув її. Це була червова дама.
— Чудово впоралася! — вигукнув чоловік. — А в тебе, лялечко, зірке око. Справді.
— Дякую, — вимовила Івон, зашарівшись. Вона здавалася майже такою ж щасливою, як і Керол, коли Боббі її поцілував.
— Якби ти поставила на цю спробу десятку, я б зараз дав тобі двадцять, — заявив чоловік у циліндрі. — Спитаєш чому? Бо сьогодні — субота, а я називаю цей день «чорною суботою», два за ціною одного! Ну що, леді, чи не хоче котрась із вас ризикнути десяткою і позмагатися: ваші молоді очі проти моїх старих, стомлених рук? Зможете сказати своїм чоловікам — їм пощастило, що ви в них є, насмілюсь зауважити — що містер Герб Макквон, картярський штукар із «Сейвін-Року», заплатив вам за паркінг на цілий день. Або, скажімо, четвертак? Вкажіть червову даму і я дам вам п’ятдесят центів.
— Пів зеленого? Ого! — вигукнув Саллі-Джон. — У мене є четвертак, містере. Маєте клієнта.
— Джонні, це азартна гра, — засумнівалася мама Керол. — Справді не знаю, чи варто дозволяти…
— Облиш, — втрутилася Ріонда, — нехай дитина засвоїть науку. До того ж тип може дати йому виграти. Щоб затягти нас усіх.
Ріонда навіть не намагалася говорити тихіше, та чоловік у циліндрі, містер Макквон, лише з усмішкою глянув на неї. І обернувся до Ес-Джея.
— Витягай гроші, дитинко. Давай, гроші на стіл.
Саллі-Джон простяг йому четвертак. Макквон, примруживши одне око, на хвильку підставив його променям пообіднього сонця.
— Так-так, виглядає, як справжній, — сказав Макквон і кинув монетку на пластик, ліворуч від вишикуваних рядком карт. Роззирнувся навсібіч, мабуть, видивляючись копів, тоді підморгнув цинічно усміхненій Ріонді й знову зайнявся Саллі-Джоном.
— Як тебе звуть, хлопче?
— Джон Салліван.
Макквон округлив очі і збив циліндр на друге вухо, від чого пластиковий соняшник комічно закивав і ніби вклонився.
— Знамените ім’ячко! Знаєш, кого я маю на увазі?
— Аякже. Може, і я колись стану боксером, — відповів Ес-Джей і зробив у повітрі над саморобним столиком Макквона спочатку лівий, потім правий хук. — Бум-бум!
— Саме так, бум-бум. А як у вас з очима, містере Салліван?
— Не скаржуся.
— Тоді розплющ їх як слід! Перегони починаються! На старт! Твої очі проти моїх рук! Вгору-вниз, покрутись. Де блукає, сам не знаю.
Карти, що тепер оберталися значно швидше, поступово завмерли.
Саллі хотів був показати карту, та, суплячись, прибрав руку. Тепер уже дві карти мали злегка загнуті кутики. Саллі підвів очі на Макквона, що стояв, схрестивши руки на своїй брудній сорочці. Він усміхався.
— Не поспішай, синку, зранку тут усе аж кипіло, а зараз, по обіді, маємо час.
«Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером, — згадалися Боббі слова Теда. — Таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою».