— Завбачити ліпше, ніж потім шкодувати, — погодився Тед, обережно ховаючи конверт до передньої кишені штанів. — Хоч не уявляю, як можна примудритися витратити десять доларів за три дні. А ти, Боббі?
— Та де, мені теж важко уявити.
— Хто грошей не розкидає, той нужди й біди не знає, — сказала Ліз. Це була ще одна її улюблена приказка, до пари з «Дурень і гроші довго разом не витримують». Вона схопила цигарку з пачки, що лежала на столику поряд з канапою, і припалила не вельми твердою рукою. — У вас, хлопці, все буде чудово. Напевно, ви проведете час краще, ніж я.
«Це точно», — подумав Боббі, поглянувши на її нерівні, обгризені нігті.
Мама й усі інші вирушали до Провіденса на авто містера Бідермена. О сьомій годині наступного ранку Ліз і Боббі Ґарфілди стояли на ґанку, очікуючи, доки вони під’їдуть. У вранішньому повітрі висів серпанок і розливалася якась принишклість, сповіщаючи, що вже настали гарячі літні дні. З Ашер-авеню долітав гуркіт і сигнали густого потоку машин, що поспішали на роботу, та тут, на Броуд-стрит, лише зрідка проїжджав якийсь автомобіль чи фургон доставлення. Боббі чув пошикування поливальників, а з протилежного боку вулиці неслося невмовкне «гав-гав-гав» Баузера. Його гавкіт звучав однаково що в червні, що в січні. Баузер здавався Боббі Ґарфілдові незмінним, як Бог.
— Слухай, тобі не конче чекати тут зі мною, — сказала Ліз.
На мамі був легкий плащ. Вона палила. Хоча макіяж був трохи яскравіший, ніж звичайно, Боббі здавалося, ніби бачить тіні під очима: позаду в неї була ще одна безсонна ніч.
— Мені не важко.
— Сподіваюся, це правильно… залишити тебе з ним.
— Та не хвилюйся ти так, мамо. Тед хороша людина.
Вона тихо хмикнула.
На підніжжі пагорба зблиснув хром. То «мерк’юрі» містера Бідермена, не те що вульгарний, та все одно більше схожий на човен, завернув з Коммонвелс на їхню вулицю і тепер підіймався по схилу до номера 149.
— Он він, їде, — промовила мама нервово й радісно. Вона нахилилася до Боббі.
— Цьомни маму, Боббі. Не хочу тебе цілувати, щоб не розмазати помаду.
Боббі поклав долоню мамі на лікоть і легенько цмокнув її у щоку, вдихаючи аромат її волосся, парфумів і пудри. Ніколи більше він не цілуватиме її з такою ще нічим не затьмареною любов’ю.
Мама непевно всміхнулася Боббі, та дивилася не на нього, а на човен містера Бідермена, що, заклавши елегантний віраж, зупинився навпроти їхнього будинку. Вона нахилилася по валізи.
«Дві на три дні забагато», — майнуло в голові у Боббі. Та, мабуть, це через парадну сукню, вона займає чимало місця. Але Боббі її випередив, схопившись за ручки.
— Боббі, вони важкі. Зашпортаєшся на східцях.
— Не зашпортаюся.
Мама зиркнула на нього неуважливо, помахала містерові Бідермену і, цокаючи високими підборами, рушила до автомобіля. Боббі йшов слідом, намагаючись не скривитися під вагою валіз. «Що вона туди напхала, одяг чи цеглу?»
Він доніс їх до тротуару, ні разу не ставши перепочити. І то добре.
Містер Бідермен вийшов із машини, недбало поцілував маму в щічку і витряс зі зв’язки ключа від багажника.
— Як ся маєш, бійцю? Як життя-буття? — звернувся містер Бідермен до Боббі. Він завжди називав його «боєць». — Тягни торби назад, а я вкину їх усередину. Жінки вічно тягають за собою ціле господарство, еге ж? Знаєш, як у народі кажуть: «Ні жити з ними, ні пристрелити, хіба що в Монтані». — Він вишкірив зуби в такій посмішці, що Боббі згадався Джек з «Володаря мух». — Хочеш, візьму один?
— Я сам, — сказав Боббі й понуро поплентався вслід за містером Бідерменом, відчуваючи, як ниють плечі, а на розпашілій потилиці виступає піт.
Містер Бідермен відчинив багажника, забрав у Боббі валізи і закинув їх до іншої поклажі.
За ними мама Боббі нагнулася до заднього віконця і розмовляла з двома іншими пасажирами. Один щось сказав і вона засміялася. Сміх здався Боббі таким же природним, як дерев’яна нога.
Містер Бідермен зачинив багажника і подивився на Боббі згори вниз. Він був дрібний чоловічок з широким, завжди рум’яним обличчям. Крізь доріжку, що залишилася від зубців гребінця, просвічувала рожева шкіра. Він носив маленькі круглі окуляри в золотій оправі. Боббі його усмішка здавалася не природнішою, ніж нещодавній сміх матері.
— Що, бійцю, будеш цього літа трохи грати в бейсбол?
Дон Бідермен трохи зігнув коліна і здійняв уявну битку. Враження він справляв дурнувате.
— Так, сер. Я граю за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». Надіявся, що перейду до «Левів», та…