— Цю я читав. Перш ніж приїхати сюди, у мене була купа часу на читання.
— Справді? — з ентузіазмом вигукнув Боббі. — І як, гарна книжка?
— Одна з його найкращих, — відповів містер Бротіґен (Тед). Він скоса поглянув на Боббі. Одне око розплющене, інше все ще примружене від диму, що надавало йому мудрого і водночас загадкового виразу. Ніби в дещо підозрілого суб’єкта з якогось детективного фільму. — Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобі ж тільки десь дванадцять років, не більше.
— Мені одинадцять, — відповів Боббі. Його втішило, що Тед прийняв його за дванадцятилітнього. — Сьогодні виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумію, але, якщо історія хороша, вона мені сподобається.
— У тебе день народження! — вражено вигукнув Тед. Він зробив останню затяжку і клацнув пальцями, відкидаючи недопалок. Цигарка впала на цементну доріжку, розсипаючись фонтаном іскор. — З днем народження, дорогий Роберте, всього тобі найкращого!
— Дякую. Тільки мені значно більше подобається «Боббі».
— Добре, Боббі. Підеш кудись святкувати?
— Та де. Мама мусить допізна працювати.
— Може, хочеш піднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви відкривати вмію, а ще в мене має бути якесь печиво.
— Дякую, але мама мені дещо залишила і я маю це з’їсти.
— Розумію.
І, диво дивне, здавалося, що він справді розумів.
Тед віддав Боббі його «Кільце навколо Сонця».
— У цій книжці, — промовив він, — пан Сімак висловлює теорію, що існують і інші світи, схожі на наш. Не інші планети, а інші Землі, паралельні Землі, що оточують Сонце свого роду кільцем. Захоплива ідея.
— Ага, — погодився Боббі. Про паралельні світи він читав також в інших книжках та коміксах.
Тед Бротіґен дивився на Боббі задумливим, оцінним поглядом.
— Що? — спитав Боббі, раптом зніяковівши. Побачив щось зелене, як сказала б його мати.
На мить Боббі здалося, що Тед не відповість. Здавалося, він так глибоко поринув у думки, що перестав щось помічати. Тоді Тед стрепенувся і сів трохи пряміше.
— Та нічого, — заговорив він. — У мене тут з’явилася ідейка. Може, хочеш трохи підзаробити? Не те, щоб багато, але…
— Звичайно, чорт забирай! Ще б пак!
«Я ж хочу велик», — мало не додав Боббі, але стримався.
«Не плещи язиком без потреби», — було ще одне висловлювання його мами.
— Я можу робити майже все, що захочете!
Вигляд у Теда Бротіґена був стривожений і водночас захоплений. Так ніби прочинилися двері в його інше обличчя і Боббі побачив, що цей старий також був колись молодим, а може, навіть і з певною дозою зухвальства.
— Такі речі не варто говорити незнайомцям, — сказав Тед, — і хоча ми вже перейшли на «Боббі» й «Теда», а це — хороший початок, усе ж таки ми ще зовсім незнайомі.
— А хтось з отих Джонсонів казав що-небудь про незнайомців?
— Не пригадую нічого такого, але в Біблії є дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрівник! Відверни гнів від мене — і я підкріплюся, перш ніж я відійду…»
Голос Теда на мить урвався. Веселість зникла з його обличчя і воно знову здалося старим. Та потім його голос зміцнів і Тед закінчив:
— «… перш ніж відійду, і не буде мене»[2]. Книга псалмів. От тільки не пам’ятаю, який.
— Та ні, не хвилюйтеся, я не збираюся нікого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.
— Дай мені трохи часу, — сказав Тед. — Трохи часу подумати.
— Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.
— Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.
Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.
— Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере… Теде?
— У місці, не такому гарному, як це, — промовив Тед, — далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?
— Відколи себе пам’ятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.
— І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?
— Та майже всіх.