Дівчина з мікрофоном ще якусь мить шукала його очима в людському юрмищі, а потім махнула рукою оператору:
— Жеко, вимикай! Знято.
До ятки почали підходити нові покупці, продавчиня взялася нахвалювати товар, опитувачі рушили до загорожі з ялинками, а Олександра знову замислилася. Але невдовзі її вивів із роздумів чоловічий голос:
— Зважте, будь ласка, пару кілограмів мандаринів та штуки чотири лимонів.
Олександра здригнулася, підвела погляд на покупця і заклякла. Перед нею стояв лікар Вадим Ігоревич. Вадим.
Не дочекавшись адекватної реакції на своє прохання, покупець відірвав погляд від фруктів, подивився на жінку, до якої звертався, і теж завмер.
9
Антоніна зі спокійною елегантністю ходила залою, тримаючи в руці келих із червоним вином. Інколи вона зупинялася і роздивлялася картини на стінах. Коротко ділилася враженнями з приятелькою Кірою, господинею невеличкого салону з пошиття вечірніх суконь та виготовлення аксесуарів. Вона й запросила Антоніну на передріздвяне відкриття виставки двох французьких митців. Один із авторів презентував київській публіці натюрморти, писані олійними фарбами, другий — скульптуру французького авангарду. Їхнє поєднання у спільній експозиції в стінах галереї видавалося дещо дивним, але організатори підвели ідейну базу. Мовляв, усе крутиться навколо споживання їжі — і натюрморти не без того, і чудернацькі скульптури не менш дивним чином дотичні до гурманства, та й фуршет було накрито для гостей славний, тож ідейне коло замкнулося.
Не сказати, що Антоніна дуже розумілася на різних напрямках мистецтва або мала з чим порівнювати і про що принагідно поговорити, але сторонній погляд навряд чи б це виявив. Трималася вона дуже органічно, подібно до інших іноземних та місцевих гостей церемонії відкриття. Власне, цікавила її не лише виставка, а й обіцяна приятелькою «тусовка», де водяться цікаві чоловіки — і наші, і заїжджі. А ще не могла забути три роки, проведені у Франції, а потім ще три в Німеччині, де чоловік викладав студентам та працював із аспірантами, а вона ростила Вадика і безтурботно жила у затишно та розумно облаштованому кимось світі, якого їй не вистачало після повернення на батьківщину.
Перший її стрес від чоловікового роману з Сонею Тютюнниковою та переживання, які ятрили душу, дещо вляглися, хоч сама історія продовжувалася. Проте чи розмови з тією дивною Яною, психотерапевтом-любителем, чи випадкове знайомство з Олександрою трохи знизили градус її страждань. Та натомість з’явилося невитравне бажання помсти. Хай навіть професор Ігор Соломатін ніколи ні про що не дізнається, але саме цей факт мав би зрівняти рахунок на уявному полі. А якби й дізнався?.. А ще краще б дізнався, коли Антоніна, наприклад, уже знайшла б собі чудову пару за його спиною і, як сюрприз, ефектно повідомила б, що чоловік тепер вільний і може, не ховаючись, приділяти максимум уваги своїй любій Соні...
Саме такі думки з ароматом жаданої жіночої розплати крутилися в голові Антоніни, коли вона переводила погляд із ніби нашвидкуруч виконаних натюрмортів на чоловіків, які наповнювали залу. Більшість із них супроводжували дами, навіть кілька водночас. При цьому око жінки не могло не відзначити, що «наші» кобіти набагато цікавіші за «їхніх», європейських, що, власне, і так ні для кого не є секретом. Раптом сканування публіки було перерване шепотом Кіри:
— Тоню, давай пристанемо до якогось гурту, бо так можна і дві години по-дурному проблукати. Он я бачу кілька знайомих, треба піти розкланятися. Як тебе представити — пані професорова, чи як?
— Скажи просто — моя подруга. Там розберемося, — відповіла Антоніна, зиркнула в той бік, куди вказала приятелька, і ковтнула вина.
Жінки наблизилися до вишукано сервірованого столу, прикрашеного різдвяним віночком, свічками та серветками, викладеними в колір французького прапора — сині, білі, червоні. Антоніна взяла зі стосу пласку білу тарілку, поклала на неї кілька крихітних закусок на шпажках і замінила порожній келих вина на повний. За мить Кіра вже представила її невеликому колу знайомих, і жіноче око просканувало трьох чоловіків, двоє з яких однозначно були іноземцями. Не сказати, щоб Антоніна так мріяла розпрощатися з батьківщиною, її програма-мінімум такого пункту поки що не містила. Але мужчина для помсти мав бути не просто істотою чоловічої статі, це однозначно. Вочевидь, спогади про молоді роки, проведені з родиною за кордоном, де вона непогано почувалася в ролі дружини добре оплачуваного професора, і підштовхнули до розмови з Кірою, яка мала приятелів-іноземців і нерідко «виходила в люди». Кіра тоді двозначно усміхнулася, але питаннями не мордувала. А тут саме надійшли свята, а з ними й різні столичні заходи.
Хоч і поглядала Антоніна на зарубіжних чоловіків, попиваючи вино і дослухаючись до розмов у цьому колі, та вже не раз ловила на собі зацікавлений погляд того третього. Він мав вигляд «нашого», але був досить імпозантний: високий на зріст, із сивим волоссям та дорогим годинником, що виглядав з-під манжети, коли чоловік підносив до губів келих. Несподівано її збентежило стримуване лукавство в його примружених очах, адже воно ніяк не відповідало мізансцені.
Чоловік щоразу прискіпливо зупиняв погляд на представленій Кірою приятельці. Антоніна спочатку відчула здивування, потім її роздратувало його настирне розглядання, наче вона була експонатом цієї виставки, а не гостею. Усередині зародилося давно забуте хвилювання, адже чоловік цей зовсім не викликав відрази, швидше навпаки, хоч і був стовідсотково «made in Ukraine», що трохи розходилося з планами козирної помсти. Але він був єдиним, хто її тут дійсно бачив. Для інших вона, схоже, здавалася прозорою.
Чоловік потягував вино, дослухався краєм вуха до розмов і вже не крадькома, а явно роздивлявся Антоніну з голови до ніг, відверто усміхаючись до неї. При цьому він не сказав ані слова. Антоніні це по-юнацьки нахабне розглядання видалося знайомим, баченим раніше. Їй раптом одночасно захотілося і розвернутися та піти, і почути його голос. Або опинитися з ним сам-на-сам і спитати, чого це він так витріщився. Чи не «витріщився», а якось більш культурно спитати, наприклад, чим вона могла викликати такий інтерес... Серце загупало частіше. Антоніна ковтнула вина і перевела погляд на стіл, роздивляючись художньо викладені нарізані фрукти.
І раптом, ніби прочитавши її думки, той чоловік обійшов коло знайомих, що ґелґотали щось про мистецтво, Різдво, канікули, поїздки в гори та всіляке інше, наблизився з правого боку до Антоніни і взяв її за лікоть. У руці раптом затремтів бокал із вином, а він низьким голосом промовив їй на вухо:
— Тоню, чи ти сліпа, чи видєлуєшся перед іноземцями? Хіба роки мене так спотворили? Але я ж тебе впізнав!
Антоніна спочатку втупилася в келих, де хвилювалося гранатового кольору вино, потім повільно повернула голову до чоловіка, підвела погляд на його обличчя і побачила, як в очах незнайомця застрибали такі знайомі нахабні бісики.
— Тарчинський, стерво, невже це ти?! — вирвалося в неї голосніше, ніж годилося б на пристойній вечірці, але ніхто, крім здивованої Кіри, цього не помітив — групки гостей говорили між собою, вся ця тусовка гула, мов бджолиний рій, байдужа до кожного окремо. Міцна чоловіча рука миттю спрямувала спантеличену Антоніну в інший бік зали, де менше народу і можна було сісти у крісла.
Роман Тарчинський, її знайомий ще зі студентства, замолоду мав особливий дар — з ним ніколи не було сумно. Ніколи і нікому. Хлопець зі звичайної львівської родини був гармонійним і виваженим поєднанням непоєднуваних якостей: відмінник, шибайголова, спортсмен, комсомольський активіст, ловелас, гультяй і лірик одночасно, який до того ж сам складав пісні і співав їх під гітару. Здавалося, у його тілі живуть щонайменше три різні людини, й енергія з нього перла потрійна.
Вони навчалися на різних факультетах Львівської політехніки, але часто шляхи їхні перетиналися на спортивних майданчиках — на тренуваннях чи змаганнях. Антоніна бігала дистанції та стрибала у висоту то за факультет, то за інститут. Тарчинський елегантно фехтував у білому вбранні та масці, причаровуючи протилежну стать ще й цим, бо фехтувальники завжди виглядають вельми небуденно і романтично.