— Ого! — знову видихнула Олександра. — Догрався професор... А ти ж їй що радиш?
— Та хіба я маю право радити? Це ж її життя, їй і вирішувати. Я хіба що даю можливість виговоритися, а поки людина годинами озвучує свою ситуацію, то й сама починає краще її розуміти, ніби підіймається над нею, бачить людей та події наче ззовні. А далі вже їй видніше, якого саме вона хоче результату. Це ж не мені, а їй жити далі. Але трапляються люди, геть нездатні приймати рішення...
— Знаєш, може, воно й погано з точки зору жіночої солідарності, але чомусь мені того професора аж трохи шкода, — зітхнула Олександра, — і тебе шкода теж, кожен приходить, зливає на твою голову свої проблеми і йде, а ти залишаєшся — вся у їхніх сльозах та шмарклях...
Яна замислено посміхнулася і знизала плечима. Ця малознайома жінка, що втрапила в Києві в таку халепу, але так мужньо трималася задля майбутнього дитини, випадково з’явилася в її житті. Яна мало знала про Олександру, чи Шурочку, як інколи називала цю молоду жінку, котра здавалася дуже спорідненою душею. Раптом захотілося розповісти їй більше — і про Антоніну, і про професора Соломатіна, і про свої підозри щодо їхньої історії, але неписаний кодекс «слухача», своєрідна таїна сповіді не дозволили їй перетнути межу, і натомість прозвучало запитання, яке змінило напрямок розмови:
— А я вчора бачила, як ти бігла до метро. Така гарна була, на підборах, у спідниці, нафарбована! Так поспішала, що мене й не помітила! Мала побачення?
Щоки Олександри спалахнули — Яна заскочила її цим питанням надто несподівано.
— Та ні, не побачення... На концерті була, у філармонії, — опанувала себе жінка, — але не сама, мене запросили.
— Нічого собі, провінційна прибиральниця з дитсадка! У філармонії! Я там єдиний раз за життя була, коли в інституті навчалася! Отака киянка! Убила ти мене наповал! — погладила схвильовану гостю по плечу Яна. — То ти ще й на класичній музиці розумієшся?! Чи приятеля маєш із музикантів?!
— Ні те ні інше! — засміялася Олександра, і за чаєм виклала новій приятельці недовгу історію про лікаря Вадима. А може, їй так само, як іншим відвідувачкам Яни, потрібно було виговоритися, оформити всі свої переживання останніх днів словами, промовити і самій почути їх, щоб розібратися...
Коли вже прибирали зі столу, заграв Янин мобільний. Вона взяла слухавку, глянула на екран, і Олександрі здалося, ніби подруга трохи знітилася, завагалася, відповідати чи ні.
«Може, то щось особисте?» — подумала вона і швиденько понесла свої пакуночки до комірчини, причинивши за собою двері. Але, як і минулого разу, їй було добре чути кожне слово — Яна домовилася з кимось про побачення на завтра.
«Ну, що ж, має право. Чом би й ні? — знову подумала Олександра. — А що не розповіла про свої сердечні справи за чаєм — теж має право, не зобов’язана. А може, то й не особисте, хіба мало у сучасної жінки може бути клопотів?»
Але коли Олександра повернулася до майстерні прощатися з Яною, та, дещо схвильована, промовила сама:
— Це не те, що ти подумала. Але це чужі секрети. Може, колись потім...
16
— Вадику, ти щось зовсім запрацювався, не заходиш, не телефонуєш. То хоч було зрозуміло, що особисте життя заважає, — дорікала Антоніна синові по мобільному.
— Мамо, ну ти знову? Я трохи зайнятий, зателефоную ввечері, добре? Чи кажи швиденько, що хотіла?
— Та я хотіла сказати, що ми з батьком зустрічаємо Новий рік удома, ну, як два старих пенсіонери, — з олів’є і перед телеком. Тому, якщо в тебе немає власних планів, можеш розбавити нашу компанію. Це якщо коротко.
— Добре, ма, я подумаю. Планів і правда поки що немає. Може, й завалюся до вас. Вибач, у мене обхід, я зателефоную пізніше, окей?
— Ну, окей, — зітхнула Антоніна і вимкнула мобільний.
Не те щоб їй аж так уже кортіло поратися коло плити з усіма традиційно-новорічними наїдками. Але цікавих запрошень на саму новорічну ніч не надійшло, до себе кликати когось не хотілося, та й не було у них тут таких близьких друзів, з ким варто було б розділити підбиття підсумків та зустріч, хоч і умовного, але все ж таки нового етапу в житті. Колись зі Львова вони переїхали до Києва, потім жили по закордонах, поверталися сюди і знову залишали столицю. Були співробітники Ігоря, їхні дружини (перші, другі, треті...), були сусіди, з якими існували майже віртуальні стосунки, а справжніх друзів так і не надбали. Крім того, настрій в Антоніни останніми днями був дуже нестабільним. То її, мов у юності, затягувало в нову пригоду — дзвінки, SMS’ки від Романа, феєрверк його компліментів та жартів піднімали тонус. То знову думки про нахабну дівчинку в білому фартушку та підступного чоловіка зривали їй дах, змушували калатати серце, яке гнало хвилі гарячої крові вгору до щік так, що аж у вухах стугоніло від гніву.
Ось, наприклад, сьогодні, поки Ігор їздив в інститут, Антоніна виловила в його пошті нового листа від цієї курви. Вона цікавиться, які у нього плани на новорічні вихідні, чи не тягне його, наприклад, до зимового Львова. Зітхає, сволота, мовляв, розуміє, що він не вільний, але хай би приїхав хоч і з дружиною, котра теж місцева, може, хотіла б згадати колишнє. А затим таки можна було б вилучити годинку-дві, щоб зустрітися за кавою. А то, пише, могла би запросити його і з дружиною на обід...
«Знаємо ми цю каву! — шаленіла Антоніна. — Зараза! Ще й на обід нас хоче запросити! Бачили таке?! Придивитися хоче, хто з нас краще зберігся за ці роки, а кого час не пожалів... Така цікава чи така впевнена у своїх чарах? А світлину, стерво, й досі не вислала, на що перетворилися ті щічки з ямочками та тугі коси! Джульєтта підтоптана!»
Антоніна задихалася від гніву, сердито міряла кроками квартиру, пила серцеві краплі, виходила на балкон палити, потім знову перечитувала лист від Соні. Потім, відчуваючи втрату чергової порції сил, линула думками до Романа, перечитувала його SMS’ки і готова була згодитися на найнепристойнішу його пропозицію, аби взяти реванш і хоч заочно, але відшмагати чоловіка своїми вчинками за його ретроспективу.
Роман не забарився. Він взагалі ніби якимось дивом вловлював Антонінині посили «в ефір» і часто-густо набирав її номер чи надсилав SMS’ки саме тоді, коли вона активно про нього думала. Власне, робила це вона тепер майже постійно, ніби таку гойдалку собі влаштувала — від гніву до захоплення.
Тож дзвінок Романа із пропозицією повечеряти сьогодні в ресторані упав на плодючий ґрунт. Він казав, що за два дні їде до Москви, до доньки від першого шлюбу та онуків (як виявилося, мав уже там аж двох малих хлопців), і повернеться лише після свят. Тож висунув пропозицію зустріти Новий рік достроково.
— Чом би й ні?! — не змусила себе вмовляти Антоніна, і за три хвилини було визначено час і місце сьогоднішньої зустрічі.
«Дограєшся! Ой, дограєшся мені!» — просичала вона, коли розмову було завершено, і ввійшла до Ігоревого кабінету. Лист від Соні вона вже давно хитрим маневром повернула у первісний «непрочитаний» стан, а тепер лише вимкнула комп’ютер і критично оглянула свої нігті.
— Уперед, наводити красу! — енергійно скомандувала сама собі і за кілька хвилин домовилася по телефону і про манікюр, і про зачіску.
17
Невеличка кав’ярня на Подолі, яку професор Соломатін навіть не одразу знайшов. «Треба ж таке — влаштувати кав’ярню в підвалі старого житлового будинку! Вхід із двору, без пристойної вивіски, яка би приваблювала відвідувачів... І хто сюди ходить? Хіба це бізнес?!»
Він іще раз переглянув записану на папірці адресу, звірився з номером на будинку і почав спускатися сходами.
— Вибачте, це ви пан Ігор Соломатін? — почув він позаду жіночий голос.
— Я-то я, а от ви — це ви? — насторожено, але з викликом примружив очі професор, оглядаючи незнайомку чоловічим оком. Але раптом відчув, що його тривога та підозріле роздратування несподівано розчиняються у морозному повітрі.
До нього легкою ходою наближалася невисока молода жінка у сірій короткій шубці та джинсах, заправлених у смішні волохаті чобітки. Волосся її прикривала плетена чорна шапочка, притрушена мереживними сніжинками. У руці хиталася невелика сумка. Коли вона підійшла до сходів, мужчина вже спустився на дві сходинки вниз, і очі їхні були на одному рівні. Незнайома жінка, котра призначила професорові побачення, сама видавалася схвильованою, розгубленою та чомусь кумедною. Відчувши це, Ігор раптом заспокоївся. Ну чим, власне, могла йому нашкодити ця особа віку його сина?! Звісно, доволі дивно було, що приводом для зустрічі стала «Соня Тютюнникова», але ніхто ж не змушує говорити зайве. Він може просто пригостити її кавою, вислухати і розпрощатися. Що такого може сказати ця молода пані зрілому чоловікові, навіть із якогось дива зазирнувши одним оком до потаємної шухляди його життя?!