Антоніна замкнулася у ванній. Щоки її горіли попри вмивання холодною водою, руки трусилися, а серце не заспокоювалося. Їй самій було дивно, що вона, виявляється, так не хоче втрачати свого Ігоря, того самого, за котрого вийшла колись, вразивши всіх подруг та цікавіших прихильників таким чудернацьким кроком. Чи, може, не його вона боялася втратити, а врівноважене останнім часом життя, свій власноруч налагоджений світ, у якому Ігор, чесно кажучи, існував формально, бо таки замало було у них спільного. Хіба що дорослий син та налагоджений, відшліфований роками секс, який, на її переконання, й утримував чоловіка всі ці роки в межах сім’ї. Бо чому б дружині не дати супутнику життя те, що він прагне отримати від коханки?
Але при тому чомусь не було між ними тепла, взаєморозуміння і щирої близькості. Напевне, їхні стосунки навіть скидалися на певну роботу, її «посадові обов’язки», виконуючи які, Антоніна натомість і отримала ось цю рівновагу та впевненість у майбутньому. І відсутність тієї оспіваної у віршах та мелодрамах душевної близькості жінка зовсім не вважала приводом ламати все, набуте роками, та з усмішкою віддавати чоловіка до рук тої малої сучки у фартушку. Тут Антоніна розсміялася, подумавши: «Еге-е... Та наша Соня, мабуть, наразі кілограмів за сто перевалила, коли не наважилася жодної свіжої фотки викласти! Стара кривонога тумбочка! Але як же, зараза, підкотилася до мого генія? На чому зіграла?! Як би мені дізнатися?!»
У неї розболілася голова, наче обруч її стиснув. Антоніна вляглася у постіль та попросила чоловіка дати їй спазмалгон, той приніс ще й солодкого чаю, посидів на краю ліжка та знов пішов за комп’ютер.
Антоніна розридалася.
— Звісно, тут хоч умри, ніхто не засмутиться! Висмоктали з мене все, що могли, і гуляй! — буркотіла вона, схлипуючи. — Повиростали! Усім мерсі! Усі вільні! Гади... Соні йому треба... Романтик драний!
Антоніна заливалася слізьми і не знала, що відповість чоловікові, якщо той раптом з’явиться на порозі спальні. Але Ігор не прийшов. Працював за комп’ютером. Чи спілкувався із Сонею?
Жінка, виснажена хвилюванням та сльозами, заснула, а назавтра не піднялася зранку проводити чоловіка на роботу. Полежавши якийсь час після того, як клацнув у дверях замок, вона блукала квартирою в халаті, нечесана, дезорієнтована та збентежена. Опівдні всілася за комп’ютер з метою завести й собі сторінку на тому сайті, відшукати ту Соню і суворо попередити її, щоб забрала руки геть від чужого. Але раптом помітила клаптик паперу, що виднівся з-під клавіатури. На ньому було написано: «Пароль ВАДИК». Антоніна на мить завмерла: Вадиком звали їхнього сина. А пароль був якщо не від сторінки на сайті, то вже точно від поштової скриньки.
З
Жінка стояла біля вікна і докурювала третю цигарку, пускаючи дим у кватирку. Спочатку вона розповідала дуже емоційно, жестикулювала, вставала, ходила, знову сідала, зверталася до Яни за підтримкою чи вигукувала:
— Ні, ну ви собі уявляєте?!
А потім, випустивши пару, підійшла до вікна, дивилася на нічне місто і вже менш емоційно розповідала, на яке жахіття перетворилося її життя після того, як вона отримала доступ до його поштової скриньки.
— Я щодня перевіряла пошту, як наркоман у жаданні дози, мене трусило, не могла дочекатися, коли чоловік відкрив листа, що надійшов від «любої Соні» ще в обід, а я вже бачила його у скриньці та кусала себе за руку, щоб не відкрити завчасно, бо як же? Ігор прийде і побачить, що хтось копирсався в його пошті та змінить пароль до ящика, а заразом і ставлення до мене... А «люба Соня» має чоловіка, хоч і значно гіршого за Ігоря, — звісно, та «стара тумбочка» сама робила кар’єру, коли їй було плекати голову родини?! Але тепер вона, хоч і старша на два роки за мене, та авжеж цікавіша — бо, по-перше, овіяна романтикою хлопчачого кохання, а по-друге, не остогидла йому за тридцять років сімейного життя як власна дружина.
Якусь хвилину панує тиша, Антоніна наче й не чекає відповіді, ні про що не питає і не зазирає у вічі Яні, як деякі інші відвідувачки.
— Я ненавиджу той сайт! Ненавиджу Інтернет, його комп’ютер, я ненавиджу ту підстаркувату Джульєтту, що заволоділа його думками! — кидає вона Яні, котрій не надто довіряє як спеціалісту, проте не може випустити пару деінде, бо близьких подруг чомусь так і не нажила.
Вона не могла розповісти абикому про своє таємне чатування над поштовим романом чоловіка — світ не без добрих людей, донесуть, і наслідки будуть непередбачувані... Але після першого стресу та розгубленості Антоніна виробила власну стратегію в цій ситуації. Вона, мов та Шахерезада, щодня розповідала чоловікові «казки» про різні випадки з життя якихось далеких знайомих чи родичів, з історій приятелів тих знайомих та приятелів приятелів. Мораллю кожної казочки, хоч і не проголошеною, було те, що дурні чоловіки в пошуках кращого втрачають надбане хороше.
Ігор слухав надто уважно, видаючи цим небайдужість до теми. Ще рік тому він би не став витрачати час на таке порожнє базікання, краще подивився б спортивні програми чи почитав науковий вісник, а тепер навіть питання почав ставити. Антоніна зрозуміла: він обмірковує можливі перспективи, виробляє стратегію та тактику відступу з сім’ї! Хоча хіба то вже сім’я, коли єдиний син випурхнув і зажив окремо, хоч і не створив іще власної родини?
«Так-так, якби наш геній пішов у блуд раніше, то він би, свиня, покинув жінку з малою дитиною, а сьогодні... Він просто залишає ще не стару і цілком працездатну жінку, яка вже звикла до певного достатку, доживати вік наодинці, піклуватися про власний шмат хліба чи зиркати очима навколо в пошуках гідної заміни. Та, власне, хіба це його зупинить? У нього — романтика! Крила розгорнулися, спина вирівнялася, очі, як у орла, — життя на злеті! І хіба його турбує, що моєму життю після того — торба?» — думала якось Антоніна, сидячи на лавочці Дніпровської набережної з тліючою цигаркою в руці. Вона споглядала, як із дерев падає в річку останнє листя, а в грудях гірко пекло чи то від тютюнового диму, чи від проковтнутих сліз.
Саме там вона познайомилася з жінкою, яка присіла поруч, теж дивилася на безлюдний пляж і потирала змерзлі руки. Вони несподівано розговорилися, і нова знайома дала Антоніні номер Яниного мобільного.
— Підіть! Гірше не стане. А може, попустить. На вас же сумно дивитись, така гарна жінка, а очі — як порожнеча... Здається, у вас немає близьких подруг, а вам би хоч виговоритися. Сходіть, Тонечко! Але не думайте, що такі питання швидко вирішуються...
Антоніна взяла номер скоріше для годиться, ніж дійсно вірячи, що той візит відбудеться і допоможе. Але коли її знов накрила хвиля розпачу, жінка зателефонувала і домовилася про зустріч із Яною. Близьких подруг у неї справді не було, але вона без них і не страждала. Хвилювати сина такими новинами не наважувалася. Та й що він скаже, чим допоможе? Коли сини виростають, вони стають чоловіками. Самцями, солідарними з представниками свого виду.
Утомлена й ослаблена, Яна розуміла, що відвідувачці справді погано, і вона рада хоч тому, що може виговоритися. Розуміла також, що дама, можливо, спитає наприкінці, що ж їй робити, як діяти в такій ситуації? Але Яна найменше хотіла давати конкретні поради у чужому житті. Утім, цій можна порадити будь-що. Усе одно вона вийде, запалить цигарку, сяде у свою машину, трохи заспокоєна, і, звісно, подумає, що «психолог» надто молода і що ніякий вона не психолог, а так — самозванка, слухатися її не обов’язково, хоча за візит і заплачено.