— У мене он сумка, — кивнула на лавочку при зупинці жінка.
— То постав її на заднє сидіння! — відповів Василь, не рухаючись з місця.
Олександра так і зробила, хоч і проскочила в неї думка, чом би Василю їй і не допомогти. Вже в салоні авто, якщо можна так назвати нутрощі старих, зачуханих, брудних і подертих «Жигулів», вона відчула, що від однокласника тхне алкоголем.
— Ти що, Васю, з глузду з’їхав?! Чого це ти ганяєш напідпитку?
— Так Новий рік же, Шурко! Це ж святе! Не переймайся, у нас тут взагалі тверезих рідко знайдеш! Ти думаєш, водій маршрутки не освіжив голову зранку після свят? Ха! — і він ляснув Олександру по коліну.
— Придурок ти, Васько! А був же славний хлопець, рукатий, головатий... — зітхнула Олександра і про всяк випадок вхопилася за ручку на дверях, бо на поворотах нечищених вулиць машину заносило.
— А що ж ти знайшла кращого, як я був такий славний, га?! — знову завів своєї Василь. — Може, ти мені все життя перекроїла тоді, Шурко-Шанель! Не пара тобі був? То чим твій покійничок був кращим? Бач, як кінчив, і хіба варто було задля цього так далеко їхати? А я, диви, ще живий. То, може, зробиш заміну футболістів у команді, а, Шурко? Самій же, мабуть, важко доньку ростити?
— Зупини.
— Що?!
— Зупини, кажу!
— Знов не підходжу? Не той хвасон?! Ще не обтесало тебе життя? Думаєш, окрутиш якогось олігарха на базарі? Та на хріна ти йому?! На хріна ми всі в тому Києві?! Я ж там був, спробував. Раби ми там, вонючі раби, не люди!
— А тут ти хто — цар?! Зупини, кажу! — Олександра клацнула ручкою дверцят.
— Ну й котися! Знаю, де ти там працюєш! На Окружній, мабуть! — це вже донеслося до Олександри, коли вона ступила в мокрий сніг між проїжджою частиною й тротуаром і грюкнула дверима.
Машина зірвалася з місця і нерівно помчала вперед. Щоки Олександри палали, серце калатало. Вона ступила на тротуар, обстукала ноги, глянула, як віддаляються сині «Жигулі», і раптом аж зойкнула — адже в руці була лише невеличка сумочка, а її велика дорожня сумка зникла за рогом на задньому сидінні Василевої машини.
«Оце під’їхала! — взялася за скроні жінка. — Що ж тепер робити?!» Вона глянула на годинник. До відправлення автобуса залишалося півгодини. Був би тверезим — згадав би, повернувся, але зараз, іще й роздратований, — навряд. Олександра підвела очі до сірого, обважнілого хмарами неба, потім роздивилася навколо: три- і п’ятиповерхові сумні будинки, притрушені снігом автівки, кілька кіосків із цигарками та скромним набором продуктів і напоїв на майже порожній вулиці. Олександра пройшла метрів п’ятнадцять уперед і присіла на лавочку при іржавій, зруйнованій, іще радянській зупинці. Взялася за залізну трубу, долоня відчула через рукавичку її недружній холод. Жінка втомлено зітхнула, і сльози покотилися щоками.
«Оце тобі й кохання! От уже козел... Самотню жінку образити легко...» — схлипнула вона, але раптом зібралася з силами, витерла очі, ніс, вдихнула, різко видихнула і рвучко пішла до краю дороги — назустріч їхала маршрутка. Та сама, на яку б вона сіла, якби не Василь.
— До вокзалу? — навіщось перепитала водія Олександра і ввійшла всередину.
На автостанції Олександра дізналася, звідки рушатиме її автобус, вийшла на вулицю і залишилася там його чекати. У неї майнула думка набрати з мобільного когось із однокласників, чий номер був записаний у її телефоні, попросити передзвонити до Василя, передати, що вона на вокзалі, але... Але занадто вже дурною виглядала ця ситуація, а чиєсь посередництво у її вирішенні навіть якби й допомогло, то зродило би купу домислів та пліток про ймовірність якихось стосунків між нею та Василем, до якого вона ніколи нічого не мала ще з самої школи. Хто вже йому лікар, коли він сам забив собі в голову оте фатальне до неї кохання? З одного боку, Олександра гнівалася на однокласника, з іншого — було шкода його, невлаштованого і якогось загубленого в цьому житті. П’є, перебивається з одного на інше, з родиною не склалося...
«Та чому я мушу його ще й жаліти?! — вловила себе на роздумах про Василя. — Хто б мене пожалів? Хіба жінкам у цьому житті легше ведеться?! Але ж якось тримаємося... Ще й діти...»
Олександра глянула на годинник. Час минав повільно. Ноги знову змерзли — і навіщо взула в дорогу чобітки на підборах, у яких ходила з Вадимом у філармонію та на Стасин концерт? Так їй чомусь забаглося. А вони були імпортні, не на наші морози. Але йти до приміщення автовокзалу не хотілося: може, цей чортяка отямиться та прискочить віддати сумку? Подали автобус, жінка озирнулася на всі боки і піднялася в салон.
«Що ж поробиш, — думала вона, — все одно потрібно їхати, завтра зранку на роботу, а той герой нехай тепер сам думає, як сумку доправити чи передати, не викине ж він її?! Добре, хоч документи та гроші в маленькій сумочці! Господи! Там же і передача в лікарню для Яни, ото вже дійсно шкода, обіцяла ж її провідати та підгодувати домашнім. Ото під’їхала!»
Олександра ще раз визирнула у вікно, двигун заревів голосніше, автобус, заповнений людьми наполовину, рушив. Олександра зітхнула, випростала ноги, вмостила на колінах сумочку, заплющила очі і почала думати, як жити далі. Адже Новий рік — то така умовна межа, за якою все має змінитися на краще. А новорічні свята — це період всесвітньої концентрації мрій та добрих побажань.
Невдовзі, на виїзді з міста, раптом долетіло від водія:
— Куди ти преш?! Куди ти преш, урод?!
Олександра здригнулася. Автобус смикнувся, почав пригальмовувати, беручи до узбіччя, і зупинився.
— Шо ти махаєш, козел?! Шо, блін, сталося?! — гаркнув водій комусь у вікно, і сам став розмахувати руками.
Олександра підозріло глянула вперед, але з її місця не видно було, що там відбувається на дорозі. Вона підхопилася, визираючи на трасу, а розібравшись, рішучо закрокувала проходом до водія.
— Відчиніть, будь ласка, двері, прошу!
— Шо ви за цирк тут влаштовуєте?! — сердився водій. — Зимова дорога — не іграшки! Я ж людей везу, блін!
— Вибачте, будь ласка! — перепросила Олександра і спустилася сходинками.
Перед нею в снігу стояв Василь, простягаючи однією рукою її чималу сумку. Його «Жигулі» блимали аварійками метрів за п’ять перед автобусом.
— Вибач.
Олександра зітхнула і мовчки взяла сумку. Чоловік розвів руками, розвернувся і пішов до своєї машини. Олександра подумала, що хода його схожа була не на пересування п’яного, а на рух утомленої життям людини.
— Вибачте! — ще раз перепросила водія Олександра і понесла сумку до свого місця.
35
— Обід у холодильнику! — промовила в прочинені двері Ігоревого кабінету Антоніна. — Я їду на масаж, а потім пройдуся крамницями. Душа просить чимось відволіктися. Ти нікуди не збираєшся?
— Ні, закінчую статтю, ту, що за результатами спільних з японцями досліджень.
— А-а-а. Ну, пиши-пиши, — відповіла Антоніна, не переступаючи порогу кімнати.
— Ти хоч на вечерю повернешся? Чи, може, кудись вийдемо? — спитав Ігор, не стільки бажаючи спільного виходу, скільки перевіряючи реакцію дружини.
— Не знаю. До вечері ще далеко. Мабуть, повернуся. А тобі що? Ти ж все одно вдома, я ж твоїх планів не порушую. Я в них взагалі не вписуюся! — пішла в наступ Антоніна.
Замість відповіді Ігор знизав плечима і розвернувся до монітора. Двері зачинилися, а за кілька хвилин грюкнули і вхідні, потім клацнув механізм замка, задзижчав ліфт, і все стихло. Ігорю зараз хотілося двох речей. Чи навіть трьох. По-перше, стати невидимим і провести найближчі години біля Антоніни, щоб таки дізнатися правду і вирішити для себе, що ж робити далі. По-друге, йому раптом захотілося провести час із сином, з рідною людиною. Просто поговорити з ним про його справи, плани, погляди на сьогодення, поділитися чимось своїм, почути щось таке, що відкрилося йому з синових слів у новорічну ніч, те, чого він так і не наважився чесно сказати сам собі. Він раптом відчув, що Вадик — це ніби він. Але кращий. «Нова версія», більш «просунута» модель. А ще, тобто по-третє, йому кортіло провідати Яну в лікарні. Просто сидіти біля неї, розмовляти чи мовчати, тримати за руку і відчувати, що він комусь небайдужий і комусь потрібний.