Жінки рушили вниз сходами, а Яна на якусь хвилину завмерла у порожньому прохолодному вестибюлі, їй хотілося побути на самоті, вже дві доби не мала такої можливості. Палата помалу наповнювалася дедалі новими і новими сусідками, постійно йшли відвідувачі, точилися розмови, дзюркотіла вода в умивальнику, клацав круглий настінний годинник, щось безперервно відбувалося і відволікало її від власних думок. Яна присіла на один із чотирьох стільців, з’єднаних позаду дерев’яною планкою в ціле, як раптом почула дзижчання ліфта. Кабіна піднялася на її поверх, двері зі скрипом відчинилися, і в вестибюль ввалилася дивна пара. Попереду йшла струнка дівчина на підборах, у блакитному светрі та джинсах із мікрофоном у руці. За нею слідував хлопець у чорному джемпері та таких само джинсах, узутий у «мартінси». На плечі він тримав чималу відеокамеру. Вочевидь, верхній одяг вони залишили десь унизу й обтяжені були тільки технікою. Дівчина на мить зафіксувала свій погляд на Яні, озирнулася на оператора, той кивнув, і обоє дружно посунули на неї.
— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — без традиційних реверансів промовила дівчина і простягнула мікрофон до Яниного обличчя.
Від несподіванки жінка на мить заклякла, але швидко оговталася й, усвідомлюючи комічність ситуації, відповіла:
— Щастя — це коли ти дивишся на лікарняні події тільки по телевізору в комедійних серіалах!
— А для вас особисто, якщо абстрагуватися від лікарні? Адже вчора настав Новий рік! Як ви бачите своє нове щастя в ньому? Чого б ви хотіли? — не відступала дівчина, а хлопець із камерою поволі пересувався навколо них, міняючи ракурс зйомки.
Яна зрозуміла, що відбутися жартом не вдалося, подивилася на наполегливу парочку уважніше і торкнулася рукою мікрофона. Дівчина заперечно похитала головою і не випустила свій засіб виробництва. Яна сплела руки на животі, зітхнула і заговорила, дивлячись не на камеру, а на саморобну паперову гірлянду, приклеєну скотчем до сірої фарбованої стіни.
— Якщо в мішок із чорним насінням соняшника вкинути дві білих зернини з гарбуза, довго возити чи носити той мішок, щоб насіння добряче перемішалося, а потім висипати його вміст на підлогу, — який шанс, що два гарбузця опиняться поруч?
Яна завмерла, не відриваючи погляд від скромно прикрашеної стіни, а дівчина зацікавлено зиркнула на оператора. Той не ворухнувся, продовжуючи знімати.
— Ви, звісно, зрозуміли, про що йдеться. Ось це, мабуть, воно і є — щастя зустріти СВОЮ людину, яке сили небесні посилають небагатьом, хіба що обраним. Тому що більшість людей, на жаль, навіть не уявляє, як-то воно буває.
— Але... Але як же можна розпізнати, чи це ТВОЯ людина, чи ні? Є якість критерії? А раптом ти вирішиш, що твоя, а завтра зустрінеш іншу, яка видасться тобі ще більш ТВОЄЮ? Чи ще так: ти впізнав свою пару, а вона тебе ні? Що тоді? Чи, наприклад, як відрізнити ЦЕ від простої закоханості чи симпатії?
— Надто багато питань, — усміхнулася до дівчини Яна, — я ж не Бог. Просто я думаю, що коли ці дві насінини волею долі торкнуться одне одного, вони не зможуть цього не відчути.
— А що ж робити решті? — округлила очі дівчина. — Взагалі жити самотнім?! Так і людство вимре!
— Решті? — Яна ніби прокинулася. — Жити. Але принаймні поважати одне одного. І не калічити. Хоча... Все це слова. Та й з іншої опери. Ви спитали про ЩАСТЯ. Я відповіла. Вибачте, я піду в палату, ще слаба. Звісно, є інакше щастя — просто коли всі здорові та життєрадісні. Це теж немало.
З дверей відділення визирнула санітарка і насварила Яну пальцем. Та підвелася і рушила до неї. Оператор перевів камеру на огрядну жіночку, а та миттю осмикнула халат і замахала обома руками:
— Оце ще журналістів мені не вистачало! Це лікарня, а не... а не...
— Скажіть, а що таке, по-вашому, ЩАСТЯ? — посунула на неї дівчина.
— Щастя?! Ну, ви даєте! — кокетливо поправила на голові білу хустинку жінка. — Це ж і пояснювати не треба! Нормальний непитущий мужик вдома, бажано, щоб з руками, і не гуляка, нормальні здорові діти, не босяки і не наркомани, стабільна робота, щоб зарплатня вчасно, дах над головою... Господи, та що нашій женщині для щастя треба? От все це і трішечки ласки. І всьо! Баба щаслива! А коли вона щаслива — то і всім навколо від того добре. Бо женщіна в нашому світі, як не крути, все на собі тримає. Так, слухайте! Не заговорюйте мене тут! Я, між іншим, на роботі! І догани мені не потрібні!
Санітарка прочинила двері, запрошуючи прооперовану повернутися до відділення, махнула рукою «кіношникам» і зникла слідом за Яною за білими дверима із зафарбованим білою фарбою склом.
Дівчина з мікрофоном озирнулася і махнула рукою оператору:
— Жеко, вимикай! Знято.
37
Олександра подякувала, попрощалася і вийшла з Антоніниної машини, як раптом запікав її мобільний — прийшла есемеска. Жінка, втомлена довгим днем, несла сумку, яка чомусь не стала легшою, навіть коли передача для Яни перекочувала на лікарняну тумбочку. Тому Олександра вирішила прочитати повідомлення вже всередині дитсадка. Там сьогодні навряд чи будуть дітлахи, все ж таки новорічні свята, навіть цілодобову групу, мабуть, розібрали. Але кілька віконець світилося — черговий охоронець і нянечка все одно мали бути на службі. Олександра зупинилася на килимку перед ґанком, лампочка над ним утворювала на снігу блискуче півколо. Жінка все ж таки не втрималася й дістала вільною рукою з кишені мобільний.
«Доїхала? Маєш сили на вечірню новорічну каву?» — писав Вадим.
Сил Олександра майже не мала, здавалося, що ранок зі Стасиними заняттями біля станка, дурна історія з Василем та сумкою, довга дорога в автобусі, відвідини Яни в лікарні, несподівана пропозиція Антоніни щодо нового працевлаштування, — усе це були події не одного дня, а цілого тижня. Звісно, від цього Вадимового послання всередині у неї сколихнулася тепла хвиля, і вона радо би з ним зустрілася, але вигляд, мабуть, мала кепський. Олександра вагалася, дивлячись на екран мобільного, поки той сам не згас.
— І чому б тобі не відповісти згодою? — прозвучало у неї за спиною так несподівано, аж Олександра підскочила.
— Господи! — промовила вона і впустила на сніг важку сумку. — Звідки ти тут?
— Поїхали до мене? — замість відповіді на питання Вадим підняв сумку і взяв розгублену жінку під руку.
— Просто зараз?
— А ти маєш тут сьогодні якісь справи?
— Ні... Сьогодні я вихідна. Але... А сумка?
— Сумка їде з нами.
— З нами? — луною повторила Олександра і хотіла ще щось спитати, але Вадим випередив її.
— Як відсвяткували? Як почувається балерина Станіслава Стрілецька?
Жінка розпливлася в усмішці, розслабилася і рушила за лікарем до виходу з території дитсадка.
Його машина стояла за рогом сусіднього будинку, і в Олександри було чимало запитань до Вадима: як він опинився тут у цю годину, чи довго на неї чекав, та й узагалі — навіщо і чому, але... Але що міняли за таких обставин його відповіді, хай якими вони були? Жіноче серце радісно тремтіло в грудях, її руку тримала тепла чоловіча рука, а важка сумка пливла десь із іншого боку, так і не діставшись наміченого пункту призначення.
— Ну, як ви зустріли? — всміхнувся з водійського місця до Олександри Вадим.
— Нормально. Добре зустріли, батьки не натішаться Стасею. Вони вже старенькі, я — пізня дитина, тож радіють, що дочекалися онуки, сумують, що далеко, але... так уже ми вирішили, — Олександра розглядала нічні вулиці Києва, прикрашені ліхтариками та вибілені негустим снігом.
У машині було тепло, вона почувалася затишно і безпечно. І не було ні сил, ні бажання додумувати-гадати, що вже той Вадим вимудрував, яка то буде вечірня новорічна кава — що буде, те й буде.
— Ой, я ж не спитала — як те маля почувається? Я все згадувала його.
— Славкович? — широко всміхнувся Вадим. — Добре! Вчепився за життя ого-го! Міцний пацан. Я біля нього був у новорічну ніч, та й сьогодні теж — небезпека минула.