— І здоровим! — усміхнувся Вадим і витер обома долонями Олександрині щоки.
Раптом до них підійшла медсестра, вибачилася і щось тихо сказала Вадимові. Той кивнув і глянув на годинник на стіні. Медсестра зникла за дверима ординаторської.
— Щось трапилося? — захвилювалася Олександра.
— Ургентна операція, мобілізують чергову операційну бригаду. Вибач, я ще думав тобі показати нашу круту конференц-залу, де ми двічі на тиждень проводимо телеміст із подібною клінікою в Америці, а також щоп’ятниці обговорюємо всі планові операції на наступний тиждень. Там ще на екрані головного комп’ютера можна побачити в режимі реального часу операцію в кожній із трьох операційних, але... — Вадим знову глянув на годинник.
— Не переймайся. Я розумію. Мабуть, на сьогодні і так у мене забагато вражень. Іди, працюй, а я вже додому, — Олександра подивилася на Вадима зовсім іншими очима, — піду я... Спасибі тобі. Ой, а я ж забула спитати, як той хлопчик, ну, до якого тебе викликали тоді вночі?
— Славкович? Так то він же був у тій палаті, куди ти заглядала! З ним усе добре. Недарма я тебе тоді вдома кинув. Славкович рулить!
— Все ще Славкович? Так досі і не назвали ніяк? — усміхнулася Олександра.
— Назвали, — раптом розплився в усмішці Вадим, — чудні такі... Вадиком назвали. Ще й обіцяли хрещеним узяти, прикинь?
На цих словах Олександра припала Вадимові до грудей і дала волю сльозам, не сміючи тут на людях обійняти його міцно-міцно, обійняти із вдячністю від усіх матерів врятованих малюків і від тих, які ще й не здогадуються, хто, можливо, вихопить їхнє дитя з пазурів невблаганного.
Вийшовши з корпусу у нічний двір клініки, Олександра вже зовсім інакше дивилася навколо — і на старовинну будівлю, і на ліхтарі та сніг під ними, який поскрипував під ногами... Дійсно, всі буденні пристрасті за стінами лікарні здавалися їй зараз надто дрібними, щоби люди направду могли настільки серйозно ними перейматися. Вона повільно підійшла до пам’ятника Терещенку, ще раз уважно придивилася до його обличчя і несподівано навіть для себе самої перехрестилася.
Раптом у кишені куртки заграв мобільний.
— Шурочко! От я телепень! То ти ж не розповіла своєї новини про роботу! Вибач, заговорив я тебе, все про своє...
— То дрібниці, Вадику, пусте! Я вдома розповім, не переймайся. Все добре. Все буде добре! Працюй спокійно! — відповіла вона і відчула на душі неймовірне заспокоєння.
44
— О, нарешті ви відповіли! Я вже почав хвилюватися. Як почуваєтеся? — схвильовано заговорив Ігор Соломатін у слухавку.
— Дякую, все нормально, добре, — відповіла Яна, порушивши дане собі слово не реагувати на дзвінки та SMS’ки Антоніниного чоловіка.
— Ви вже вдома чи ще в лікарні?
— Вдома.
— Може, потрібна якась допомога? Прошу не кремпуватися, якщо можу бути корисним — я з радістю...
На якусь мить зависла пауза, і Ігор захвилювався, чи правильно сприйняла Яна пропозицію, чи не надто він нав’язується на радощах, що вона нарешті відповіла на його дзвінок.
— А «не кремпуватися» — це як? — пирснула Яна.
— Ну... Це означає, прошу не соромитися, без зайвих реверансів, — усміхнувся Ігор.
— І де ж це ви таке слово взяли кумедне? — й собі всміхнулася всупереч усім обіцянкам Яна, і раптом їй знову захотілося йти з ним поруч і мовчати чи сидіти в кав’ярні, дивитися, як він жестикулює, коли щось розповідає, знову відчути тепло його руки... Більш того — їй закортіло пригорнутися до його грудей і завмерти. І щоб він обійняв її обома руками, і стало їм спокійно і затишно. Яна так спливла в ту уявну картинку, що навіть спочатку не зрозуміла, про що він говорить.
— То львівське слово, ви ж, мабуть, знаєте, я звідти, хоч і давно. Але інколи проскакує тамтешня говірка, смачні слова трапляються, а в Києві їх не кожен розуміє, вибачте.
Яна слухала його й усміхалася. При цьому жіночий мозок відзначив, що він сказав «я звідти», а не «ми звідти».
«Як-то їм ведеться зараз із Антоніною? — думала Яна. — Ця „пацієнтка“ поки що не приходила поговорити, а в лікарні Шурочка завадила. То Господь їх звів одночасно, позбавив Антоніну можливості вилити свої одкровення!»
Ігор зробив паузу. Яна мовчала. І він наважився:
— Яно, якщо ви вже виходите з дому, можу я вас запросити на каву? Десь просто посидимо, поговоримо. Обіцяю, я не буду вас перевантажувати нашими сімейними проблемами. Хіба мало є інших тем? Свята йдуть, такі дні, мені б хотілося вас привітати... Якщо ви, звісно, не проти.
Яна була не проти. Вона була дуже не проти. І єдине, що наразі стримувало, був її дивний статус такого собі неформального, напівлегального психолога, який зневажив кодекс честі. Хоча... який може бути кодекс у нелегального психотерапевта?!
— Я не проти, — видихнула вона, — тільки вже не сьогодні, давайте завтра. Десь по обіді, якщо маєте час.
— Добре, давайте завтра. Сьогодні якраз іще син обіцяв прийти на Святвечір, та ще й не сам... Ви ж у курсі про Вадика? А завтра — дуже добре. То я вам зателефоную. Тільки... Тільки не ігнорте мене, пліз!
— Добре, — всміхнулася Яна, — не ігноритиму. І не кремуватимуся.
— Не кремпуватимуся! — з усмішкою виправив професор. — До завтра! Дякую вам!
45
Цього разу Антоніна зустрічалася з Тарчинським у невеличкій, майже порожній кав’ярні-підвальчику. Роман виманив її з дому напередодні Різдва «хоч на годинку», сказав, що хоче побачити вдень, якщо вже вона зайнята у Святвечір. Антоніна не стала питати, де і як той планує провести свій вечір — чи піде до когось, чи вдома втупиться у плазмовий екран на стіні його не дуже затишної, хоч і сучасного дизайну квартири. Може, сидітиме за комп’ютером, а може, вип’є чарку і ляже спати без якихось переживань. Не настільки вже він сентиментальний, щоб перейматися самотністю у святкові дні. Хоча... Роки беруть своє, і, може, зрілому чоловікові хотілося б мати коло себе родину, дітей, онуків... А воно ж бо десь є, але він там «збоку здрасьтє», хіба що грошей може їм підкинути. То і йому навзаєм так само — всміхаються за гроші та дякують. А самі десь непогано існують паралельно і без нього. Звісно, а чого ти хотів, коли донька виросла без тебе? Взагалі щастя, що хоч онуків тобі показує!
Не сказати, щоб Антоніна у своїх роздумах дуже жаліла Тарчинського (саму би хтось пожалів!), але з того часу, як зустрілися, не могла про нього не думати. Так уже влаштовані жінки. А тепер знайомець її молодих літ ще й напирає з конкретними пропозиціями і чекає якихось рішень.
Власне, йому легко: намалював собі в голові «план-схему», як у бізнесі, й очікує, чи вона прийме його гру, чи ні. Але ж у будь-якому разі він сам нічого не втрачає. Просто може не знайти. Не знайти такого партнера в справах та в ліжку, як вона. Хоча... Звісно, пошукавши, знайде. Навіть дивно, що він так наполегливо пропонує спільне майбутнє. Може, просто довіряє їй? Але ж має розуміти, що його плани спільного поступу вперед — то все ж таки авантюра. А їй для цього доведеться зруйнувати все, що власноруч ліпила та міцно тримала в руках три десятки літ... А як не склеїться нове життя? Звісно, вона, як ніхто, вміє тримати контроль над чоловіком, який поруч, і її обранець у канаві не опиниться, й «у гречку не стрибне», бо ж вона пильнує... А Роман — ласий шматок, того сторожити, ще і як!...
Антоніна, ще не визначившись із відповіддю, вже чітко усвідомлювала, що у спільному майбутньому з Романом їй розслаблятися не доведеться. Але, може, саме це її і бентежило, вабило, хоч і лякало. Он, пильнувала одного тихого... І здавався таким вірним та закоханим у неї та в роботу, а тепер нате вам — виникла Соня Тю! Ото б і дати йому «по морді чайником» за це, махнути хвостом, хай знає... Але ж і шкода трохи. І його, і себе, і сина, і тих літ разом... І навіщо він поперся на той сайт?..
Антоніна сиділа у своїй машині, занурившись у роздуми, як раптом у скло постукали і дверцята тут же відкрилися.