За столом чоловіки спочатку кидали насторожені погляди на жінок, але ті дотримувалися етикету та умовно-світської бесіди «взагалі», і були в тому подібні якщо не на подруг, то на добрих знайомих. Тож після кількох чарок перша реакція Антоніни на випадкову появу знайомої їй раніше Олександри у статусі потенційної нареченої сина почала здаватися чоловікам реакцією на несподіванку, й аж ніяк не особистою неприязню чи антипатією.
Процедура за столом ішла своїм звичаєм: салати, вино-коньяк, нарізка, «гаряче», яким виявилося рагу з телятиною, коньяк-вино, мисливські ковбаски, облиті спиртом та підпалені на тарелі, блакитний вогонь над ними й відчуття Олександрою цілковитої нереальності того, що відбувалося тієї миті навколо неї у чужій квартирі серед чужих заплутаних стосунків, нещирих слів та посмішок. А може, це вино вступило їй у голову після довгого робочого дня на морозі, але з мріями про таке вже близьке нове майбутнє, про зміни на краще і в роботі, і в особистому...
Перед солодким зробили перерву, батько покликав Вадима у кабінет, щоб той поглянув на комп’ютер, у якому «злетіла якась програма», а жінки почали відносити брудний посуд на кухню, замінюючи його на чистий під наступні наїдки.
— Чуєш, — несподівано перейшовши на «ти», тихо промовила Антоніна до гості, — версія нашого знайомства така: маємо спільну знайому, перукарку з салону краси.
— Ми з вами відвідуємо різні салони, — всміхнулася Олександра і поставила тарілки у мийку.
— Та це без сумніву, але чоловіки на цьому не розуміються. А посуд, до речі, у мене миє посудомийна машина, — вказала вона пальцем на вбудовану техніку поруч із мийкою.
— Бог у поміч! — знизала плечима Олександра і рушила до вітальні.
Антоніну дратувала несподівана врівноваженість цієї особи в її хаті. Здавалося б, мусить зрозуміти, що вона тут не до речі, хоч і шкода її. Адже абстрактно пожаліти — то одне, а мати її за невістку «без роду, без племені, без колу, без двору», як кажуть, та ще й з дитиною... Хіба такого вона бажала синові? Ото вже поміняв... От Анжела взяла б його міцно в руки, і йшов би він життям, куди потрібно. А ця що ж? Але ж і заїдатися з нею не можна — треба ж було такому статися, що все зійшлося на Яні, й Олександра тепер знає стільки зайвого?! Хоч би не вдалася до шантажу...
Прощалися коректно і навіть полюбовно, Антоніна втрималася від зайвих запитань, хоч і свербіло їй дізнатися, чи новоспечена претендентка на звання невістки все ще живе у дитсадку, чи вже перебралася зі своїм скромним гардеробом у Вадикову квартиру. Що ж, як показало життя, хлопці Соломатіни здатні підносити сюрпризи...
47
Янин Святвечір нічим не відрізнявся від решти самотніх вечорів, які вже давно стали звичними. Вона не накривала святкового столу, ні на кого не чекала, займалася своїми хатніми справами і просто раділа, що вже не в клініці, а вдома. Операція пройшла успішно, вона швидко одужувала, а тримати зайвий день без потреби в лікарнях зараз не заведено. Тож, проґавивши Новий рік, Яна тішилася домашнім Різдвом, яке для неї було надто вже символічним, хіба що телепередачі нагадували про традиційне святкування. Втомившись від телевізора, Яна раніше вляглася спати з думкою про те, що завтра пообіцяла пану Ігорю зустрітися.
Ніби пішла назустріч, дала себе умовити, хоч направду і сама давно хотіла його бачити, але то відмовляла себе, пояснюючи, що нічого пхатися у чужий город, то знову аргументувала сама собі тим, що родина Антоніни та Ігоря вже давно є ілюзією, і що тільки поява віртуальної Соні виявила трухлявість подружніх стосунків.
Проте її кава з професором запланована на завтра, а ось сьогодні, може, у цю саму мить, вони сидять усі за святковим столом — Антоніна, Ігор, їхній дорослий син Вадик, котрий привів на оглядини свою дівчину, щось обговорюють, дотримуються ритуалу, їдять-п’ють. А вона, Яна, лежить удома під теплою ковдрою і намагається заснути раніше, заснути, щоб не думати, що саме принесе їй завтрашній різдвяний день, чи змінить щось у житті, чи...
Яна вже пірнула у перший сон, як несподівано гучна мелодія мобільного висмикнула її звідти. Телефонувала Олександра.
— Слухаю! Шурочко, що трапилося? — глянула Яна на електронне табло будильника, який показував пів на одинадцяту.
— Яно, — тихо, ніби прикривши долонею слухавку, промовила Олександра. — Яно, вибач, я, мабуть, тебе розбудила?
— Та є трошки, але то нічого, щось серйозне, кажи вже? — захвилювалася Яна, бо не знала, чого вже й чекати від такого дзвінка. Лише сьогодні вдень Олександра телефонувала похвалитися, що майже влаштувалася у салон до Антоніниної приятельки, а ще розповіла, де тепер живе. Тож усе наче складалося на краще.
— Яно... Я ж тобі казала, що ми мали йти сьогодні ввечері до батьків мого лікаря?
— Так, казала, знайомитися. Святвечір — непогана нагода, — всміхнулася Яна.
— То ми щойно повернулися. Я тобі на хвилинку, бо не знаю, як я це й пережила...
— Господи, та що трапилося, не тягни вже!
— Яно... Його батьки... Його мати — це... Це Антоніна!
— Хто?!
— Антоніна! Пані професорова... Ну, як ти не розумієш?!
— Нічого собі, — миттю прокинулася і склала в голові докупи всю відому інформацію Яна.
— Ото ж!
— І що вона, як? Навіть не уявляю собі...
— Як тобі сказати... Після учорашньої протекції в салоні пані Кіри у нас були вже такі доброзичливі стосунки, ну як у Попелюшки з дорогою хрещеною, а тут таке... Звісно, яка я невістка її синові... Але, віриш, у нас з Вадимом усе так... так... по-справжньому...
— Вірю. Ти ніби виправдовуєшся, облиш! Але невже Антоніна влаштувала скандал?
— Та ні, стрималася. Щоправда, спочатку її від несподіванки понесло. Та вона дуже швидко метикує і, мабуть, подумала, що я забагато знаю, а це їй невигідно.
— Ха! Один-нуль! — хмикнула Яна.
— Та вже не знаю, з яким рахунком ми розпрощалися, але без бійки, — і собі посміхнулася Олександра. — А професор, до речі, мені сподобався, славний, хоч і Соню собі завів.
— Немає ніякої Соні, — промовила Яна і зітхнула.
— Як немає?! Але ж Антоніна... Їхнє листування...
— Немає. Він її вигадав.
— Нічого собі! А ти звідки знаєш? — майже прошепотіла Олександра.
— Вирахувала. І моя гіпотеза підтвердилася.
— Нічого собі... Отже... Недарма пан Ігор мені сподобався, — всміхнулася Олександра.
— Мені теж, — відповіла із сумною усмішкою Яна.
— Ого... — в черговий раз за сьогодні здивувалася Олександра, але рипнули двері ванної і Вадим рушив до вітальні. — Все, не можу більше говорити, добраніч, із Різдвом тебе, обіймаю!
— Добраніч! Світ затісний... Обіймаю! — відповіла Яна і вимкнула мобільний.
Сон зник. Яна час від часу позирала на блакитні цифри на електронному будильнику, хвилини спливали, а сон не повертався. Натомість у її свідомості склалась яскрава об’ємна картинка з життя родини Соломатіних, і до їхнього різдвяного застілля додалася ще й Шурочка, яка мусила балансувати цього вечора між відчуттям власної недоречності за цим столом і почуттям до сина Антоніни. Так, можна було поспівчувати бідній жінці... Та й Антоніні так само: уявити лишень, який смерч думок пронісся головою, коли вона несподівано побачила під руку із єдиним сином жінку, котра одного вечора випадково підслухала її сповідь...
Що тут скажеш, свято пройшло на славу! Як-то ще чоловіки все це сприйняли? Що, цікаво, завтра розкаже про нову невістку пан професор?
Зрештою думки втомили Яну, закружляли її, мов хурделиця чи пелюстки з квітучих дерев, які злітають від пориву вітру, заколисали і понесли у мрії та спогади, які уві сні сплітаються так, що й не відрізнити, що направду було, про що мріялося, а що просто наснилося.
48
Різдвяний ранок був тихим і світлим від снігу, що випав уночі, хоча сонце ще не з’явилося. Вадим підвіз Олександру на роботу, радіючи, що за тиждень її базарна історія завершиться назавжди. Він їхав ранковим містом у лікарню й усміхався, усвідомлюючи, що, на диво, не докладаючи ніяких зусиль, раптом знайшов тут СВОЮ жінку, жінку, з якою йому було добре і вдень, і вночі. І хотілося, щоб так залишалося завжди. Все ж таки славно влаштовано все у світі! Якось неймовірно перетинаються людські шляхи, ніби хтось там угорі виплітає з доль дивні візерунки на свій розсуд. Когось Він приводить у твоє життя, когось із нього забирає... Розчинилася десь у нічних клубах Анжела, з’явилася Олександра, яка, виявляється, була знайома з його матір’ю. І навіть нову роботу для Шурочки підшукала мама — ото вже дивина! Щоправда, вчора ввечері вона не виглядала надто задоволеною, та й можна зрозуміти її здивування... Звісно, натякаючи йому про гіпотетичних онуків, мати навряд чи мала на увазі прийомних дітей. З цим уже вона мусить якось змиритися. Звикне. Вона ще не бачила Стасі. Та їй точно сподобається! А хоч би й ні — не матері робити вибір, не їй далі з цим вибором жити... От батько молодчина, так невимушено поводився, підтримував бесіду, сподобався Шурочці. Та й мати, здається, потім все ж таки розслабилася, певне, її перша реакція була від несподіванки...