Так розмірковував Вадим, женучи машину майже порожніми ранковими вулицями вихідного дня. На нього чекали маленькі пацієнти, які виростуть і не згадають його, а от батьки ніколи не забудуть пережиті тут хвилювання. Вадим вловив себе на думці, що він дійсно щаслива людина — з радістю мчить на роботу і так само радісно вертається додому обійняти Шурочку. От іще Стася за тиждень приїде, треба буде якось усе їй пояснити, та й заживуть разом...
Олександра тим часом відкривала свою «точку», перевдягалася в захололий за ніч у контейнері робочий одяг, гріла його собою, притупувала та виставляла на прилавок ящики з фруктами та овочами. Сусідка, що розставляла свій товар ліворуч, не втрималася від запитання, чом це їхня Шанель так світиться? Олександра, і правда, всміхалася, бо на душі було тепло і радісно, і ніякий мороз не міг побороти передчуття великих змін, що почалися і продовжуються в її житті. Хіба ще Антоніна може тепер якось зашкодити її новому працевлаштуванню чи вдатися до шантажу, мовляв, тобі робота, мені — мій син... Ні. Ні! Не треба і думати пре дурне! Життя покаже. Воно виведе. Все буде добре, ось за тиждень і Стася приїде, вона ж, мабуть, не буде проти їхніх новин, їй лікар давно сподобався...
Роман Тарчинський вчора ввечері нікуди не виходив. Він подякував знайомим за запрошення і відмовився, сказавши, що буде зайнятий у справах до пізнього вечора. Направду ж він по дорозі з офісу заїхав у супермаркет, купив пляшку хорошого коньяку, вина, м’ясної нарізки, сиру, оливок, маринованих огірочків, грибів, фруктів та солодощів і з цим великим пакунком замкнувся в помешканні сучасного самотнього чоловіка. Продукти оселилися в холодильнику, так і не вийняті з пакета, хіба що коньяк, нарізаний сир та оливки розташувалися на журнальному столику між шкіряним диваном і телевізором.
Господар відкоркував пляшку, поклацав пультом, обравши канал «Спорт», помітив, що не прихопив бокал, і зробив ковток просто з горлечка. Не закусюючи, сходив на кухню по бокал і продовжив пити цивілізовано.
Час від часу перемикаючи канали, Роман не втішався жодним із них, тому що в голові було геть інше. Після сьогоднішнього його вчинку в кав’ярні, після бурхливої реакції Антоніни на спробу подарувати обручку він не дуже уявляв собі подальшого розвитку їхніх стосунків. Що ж, він сам винний, хіба не знав, що вона заміжня, не розумів, що такі питання за схожих обставин не вирішуються «на раз», їм же давно не по двадцять років, як було колись... Він усе обміркував зі свого боку, головою вирішив, що саме ця жінка цілком влаштовує його як супутниця життя, і що решта побічних питань за її згоди вирішується. Але чим більше Роман сьогодні пив, тим ясніше відчував, що голова головою, а тілесного тут теж не відняти. Скількох жінок він знав за своє життя, а от саме в Антоніні знайшов у зрілому віці те, за що ладен був боротися. Тіло його казилося від самих спогадів про їхню близькість, немов була вона першою й останньою його жінкою, Богом чи дияволом даною, щоби скласти з ним пару на решту літ чи щоби подражнити і кинути його ось такою нічийною половиною.
Чим більше він пив, тим суперечливіші ідеї виникали в його голові. Від «викликати повію, хай знає!» до «поїхати, розшукати Тоню та врізати її професору межи очі всю правду-матку, хай вирішують!».
Останнім зусиллям волі Роман вимкнув телевізор і розтягнувся вдягнутий на шкіряному дивані, де й вечеряв. Сон накрив його миттєво. І бачив він, як термосить за плечі Антоніну, вимагаючи відповіді та рішучих дій, як душить за горло якогось очкарика, певне, її чоловіка, вимагаючи тепер у нього відступитися від дружини, як посилає обох під три чорти і їде в якийсь ресторан з циганами, а потім кохається з молодою циганкою, яка раптом перетворюється на Антоніну...
Зранку у Романа був кепський настрій. У цей вихідний виходити йому нікуди не хотілося, хоча сонце лилося у вікно і з неба, і відбите від снігу; десь у дворі верещали чужі діти, катаючись на санчатах з гірки, а він вирішив «лягти на дно» і просидіти цей день удома, щоби «вляглося». Власне, нічого страшного і не сталося. Нічого такого... Просто він трошки поспішив. Що ж... почекаємо.
Антоніна вибралася з ліжка раніше за Ігоря. Учорашній день підкинув їй аж два сюрпризи — спочатку Роман зі своєю пропозицією руки та серця одруженій жінці, потім ця Олександра в статусі нової подружки (щоб не сказати нареченої) Вадима... Ці хвилювання трохи посунули на задній план авантюру чоловіка із Сонею, але, дочекавшись, поки Ігор піде у ванну, Антоніна, як водиться, швиденько перевірила його поштову скриньку. Листів від Соні не було. Жінка не знала, радіти цьому чи насторожуватися. Чи то луснула, мов мильна булька, їхня романтика, чи, може, відшукалися нові способи зв’язку, і процес саме набирав обертів... І чого б їй наразі хотілося більше? Зважаючи на серйозний Романів підхід до їхніх стосунків, на пропозицію їхати з ним, може, воно і краще було б вивести чоловіка на чисту воду, зробити в усьому винним, себе — нещасною жертвою і... Власне, він і так в усьому винен. Якби не та Соня...
Антоніна ще не мала ніяких планів на сьогодні, тож просто варила каву та поглядала одним оком у телевізор на холодильнику. Так минуло півдня: вони з Ігорем блукали квартирою, намагаючись не перетинатися, не ділити спільний простір, не розмовляти. Навіть обговорення учорашнього синового візиту не відбулося. Замість сніданку Ігор узяв в одну руку піалу куті, в другу — чашку з кавою і рушив у кабінет до комп’ютера. Антоніна занурилася в перипетії якогось реаліті-шоу. Обідали наїдками з учорашнього святкового столу разом, але мовчки — якийсь молодий український журналіст на екрані роз’їжджав на мотоциклі Індією і розповідав своїм співплемінникам про невідомий їм бік життя індусів. Цікаво розповідав. І не варто було його перебивати незначущими репліками подружнього етикету.
Близько четвертої зателефонувала Кіра, запропонувала Антоніні поблукати містом і десь посидіти. Пропозиція була більш ніж доречною, хоч Антоніна ще не вирішила, чи поділитися з приятелькою новиною щодо Олександри та Вадика. Вона доволі швидко зібралася і за півгодини вже виїхала з дому.
Ігор полегшено зітхнув. По-перше, він і сам збирався на зустріч із Яною і ще не знав, що відповісти дружині, раптом спитає. А по-друге, цього разу він знову відчув, що її вихід із дому був «не тим». Як він міг це діагностувати — невідомо, може, збираючись на побачення, дружина підсвідомо випромінювала геть інші флюїди, ніж перед зустріччю із приятелькою? А можливо, сьогодні йому вже було байдуже, куди, з ким і навіщо вона пішла? Ревнощі відступили, тепер його єство переймалося думками про Яну. Вони так давно не бачилися... Як вони зустрінуться? Про що говоритимуть? Авжеж, він більше не скаржитиметься на Антоніну, що вже тут... Він хоче сказати Яні щось важливе, хоче знати, як вона до нього ставиться, спитати чи вгадати з несказаного, чи є в нього шанс. Хоча, звісно, це виглядає повною маячнею, вона лишень трохи старша за його сина, за Вадика... Хіба це можливо? Хто він для неї?