Яна знову сиділа в лікарняному коридорі, тільки вже іншої лікарні, і тепер вона була не пацієнткою, а «родичем хворого». Відчуття дежавю накрило Ті, і коли рипнув ліфт, вона ладна була побачити парочку журналістів, але з нього вийшла стривожена Олександра.
— Як він? Є шанси?
— Не знаю. Ніхто нічого не каже.
І раптом вона встала, обійняла Олександру і заплакала невтримно, гірко і щиро, як давно-давно вже не плакала у своєму дорослому житті. Не плакала вона так, навіть коли ховали матір. Тоді вона просто у це не повірила. Грала з собою в гру «мама кудись поїхала». Але тепер, коли, здавалося, у житті з’явилася нарешті людина, якій нічого від неї не було потрібно, яка, навпаки, сама хотіла огорнути її своєю увагою та турботою, дарувати любов та радість — чому?! Чому, за що і навіщо віднімати у неї це щастя? Її власне, хоч і ніби крадене, щастя?!
Чиясь рука простягнула їй маленьку пластмасову чарочку з якоюсь рідиною. Яна рвучко кілька разів вдихнула і побачила біля себе медсестру, яка співчутливо дивилася на двох стривожених жінок і простягала їй заспокійливе.
— Випийте!
— Як він? — впилася в неї очима Яна.
— Як він? — луною повторила питання Олександра. Медсестра відкрила рота, щоб щось сказати, але знову рипнули двері ліфта і з них швидко вийшов Вадим у білому халаті з курткою в руці. Він завмер перед трьома жінками й уважно глянув у вічі медсестри.
— Як він?
— Ви хто? — перепитала медсестра.
— Син.
— Пройдіть, будь ласка, до лікаря, — вказала вона рукою на двері реанімації.
52
Антоніна розшукала по мобільному Вадима.
Вони разом поїхали в лікарню.
За якісь гроші їх пропустили до моргу.
Син не дорікав і не ставив питань.
Тихо плакав, поки вона дивилася.
Коли він плакав востаннє, він, лікар?
Антоніна не плакала.
Все ще не усвідомила, що вдова.
Що це бліде тіло, яке належало її чоловікові, тепер нічиє.
Кремацію призначили на післязавтра.
Необхідно виконати якісь формальні дії.
Довідка про смерть у лікарні. Місце на кладовищі. Повідомити в інститут. В Академію наук.
Замовити якусь службу у церкві.
Поминальний обід.
Кіра нещодавно ховала свекруху, вона в курсі.
Вадик сказав, Олександра допоможе.
І її подруга Я на.
Яна?!
Антоніна, мов уві сні, сіла за кермо і рушила додому. Вона їхала автоматично, ніби машина сама знала дорогу. Вже біля їхнього двору заграв мобільний. Це був Роман. Не мала сил ділитися з ним такою новиною. Не мала сил накласти одна на одну дві кінострічки подій, що сталися одночасно учора ввечері. Чому? Як? Навіщо? Але ось вона вільна... Такою ціною. Мобільний замовк, догравши мелодію. Антоніна припаркувала машину у дворі.
Піднялася на свій поверх.
Увійшла до квартири, де не була з учорашнього дня.
Походила кімнатами, ніби шукала якихось пояснень.
Роздяглася, роззулася, визирнула у вікно.
Місце, де зазвичай стояла Ігорева машина, було притрушене снігом.
Пройшла до чоловікового кабінету, ввімкнула комп’ютер.
Ввела пароль до його поштової скриньки.
Там було два нові непрочитані листи.
Один із них від Соні. Другий — робочий.
Антоніна повагалася і відкрила другий. Англійською мовою в ньому повідомлялося, що професор Ігор Соломатін запрошується на наукову конференцію в Японію.
Антоніна зітхнула, її погляд утупився в єдиний непрочитаний лист, лист від Соні.
«Ось я вже вдова. А ця безсоромна сучка продовжує писати романтичні листи Ігореві... Що вже мене стримує тепер? Відкрию, прочитаю і скажу їй усе, що про неї думаю...»
Антоніна відкрила листа і завмерла.
@@
Знаєш, Тоню, якось важко нам стало з тобою говорити останнім часом. Тому я пишу тобі цього листа. Чомусь я не сумніваюся, що ти його отримаєш. Адже ти давно вже читаєш мої листи і навіть безслідно видаляєш особливо пристрасні, чи не так? І це цілком логічно, адже я сам підклав тобі пароль від моєї пошти.
Антоніна оторопіла, наблизила обличчя до монітора і ще раз перечитала останнє речення. Щоки її спочатку стали блідими, а потім спалахнули вогнем.
Вона продовжила читання.
Пробач мені. Я — старий дурень, хоч і професор. Коли мені стало зовсім холодно в нашому домі, коли я втомився кохати тебе без взаємності, я вигадав цю історію з Сонею Тютюнниковою. Сподівався у такий спосіб розбудити твої почуття. Так, тепер я розумію, що завдав тобі болю цією вигадкою. Яна, до котрої ти ходила, щоб заспокоїтися і знайти вихід, виявилася більш уважною і вирахувала мою недосвідчену гру. Вона ж розповіла мені про твій гнів та страждання...
Може, саме завдяки цій вигаданій Соні я інакше побачив наше з тобою життя. І тепер я зовсім не впевнений, чи може одна людина, котра любить, таки пробудити в другій почуття, якого зроду не було.
Я прошу пробачення за завданий тобі біль і даю тобі надалі повну свободу дій. Ти й сама не була щасливою. Адже ти провела стільки років поруч із не своїм мужчиною. Щоправда, я так і не зрозумів навіщо.
Антоніна сиділа перед комп’ютером і вкотре пробігала очима цей невеличкий лист від уже неживого Ігоря. Прокручувала його текст на екрані, обертала в голові події останніх місяців від тої миті, коли «з’явилася Соня»...
— Так не буває, навіщо ти так... — прошепотіла вона, і перші за сьогодні сльози покотилися її щоками.
Знову заграв мобільний. Антоніна відповіла, не дивлячись на екран.
— Антоніно... Це я, Олександра. Я дуже співчуваю... Вадим просив спитати, може, вам краще не залишатись на самоті? Ми можемо приїхати. Чи він сам. Як скажете. Він на роботі, але скоро повернеться. Я допоможу в усьому, що буде потрібно. Тримайтеся. Я теж вдова, я вас розумію...
«Розуміє вона... — подумала Антоніна і зітхнула. — Аби ще я себе розуміла...»
Жінка ще раз глянула на екран, навколо себе й уявила, що за кілька годин згасне короткий січневий день і вона опиниться наодинці з ніччю.
— Приїжджайте. Приїжджайте удвох. Дякую.
53
Різдво було вчора.
Почалося з хвилювань та передчуттів. Продовжилося замість кави супом місо та паростками надії.
Закінчилося раптовою непоправною втратою.
Сльозами, що прорвали загату.
Самоїдством і докорами сумління.
Вона, Олександра та Вадим, якого Яна бачила вперше, провели разом якісь години в лікарні, де вже ніхто нічого не міг змінити. І, певне, не вона, а син Ігоря потребував тоді найбільше підтримки і розуміння, хоч усім їм було важко... Ще й Антоніна кудись зникла і не відповідала на телефонні дзвінки ні додому, ні на мобільний. Яна не знала, чи хотіла вона бачити там дружину Ігоря, але це, принаймні, було б природно, адже вони — родина. Були родиною... Але Антоніни не знайшли, і вже за північ Вадим з Олександрою вирушили машиною додому, а Яна відмовилася від пропозиції підвезти і йшла кілька кварталів пішки з порожньою головою і пустою душею. Роздивляючись сніг під ногами.
Удома вона роздяглася і випила дві чарки коньяку. Без закуски. Забралася під ковдру і провалилася в сон.
На ранок жінка ще не знала, як їй жити далі взагалі і найближчими днями зокрема, не уявляла, чи зможе після цієї історії знову вислуховувати чужі проблеми і «вирівнювати» чийсь стан неспокою та відчаю... Але вона точно знала, куди мусить сьогодні піти.
У будній день, у ранковий час зимової пори людина, яка першою купує вхідний квиток до Софійського собору і спішить зайти всередину, мабуть, виглядає дещо дивно. Але собор, якому вже майже тисяча років, бачив за своє існування стільки різного, що загалом залишався байдужим до таких дивацтв.