Яна пройшла чавунними плитами до іконостасу, підвела погляд угору на мозаїчну Марію Оранту з піднятими вгору руками.
Дивилася на неї мовчки. Не молилася. Не плакала. Не нарікала.
Золотаво-синя накидка на голові та плечах, перекинута через груди, драпіровки синього одягу, тонкі пальці на золотому мозаїчному тлі сферичної стіни... Тонкий червоний пояс і біла хустинка з червоною вишивкою, заткнута за нього.
«Навіщо їй ця хустинка?! — раптом подумала Яна. — Помітна, мабуть, лише коли Марія підіймає руки...»
Вона вперше так уважно вдивлялася не в очі жінки на величезній мозаїці, а в цей білий клаптик серед темних одеж.
«Оберіг! — раптом здогадалася вона. — Вишитий зашифрований оберіг!»
Їй забракло повітря в порожньому храмі. Яна рушила ліворуч, тим маршрутом, яким вони не так давно проходили тут із Ігорем. Торкнулася рукою мармурового саркофага Ярослава Мудрого, від якого професор жартома хотів набратися мудрості. Вийшла із собору надвір. Вдихнула морозне повітря, підвела погляд у сіре небо. Обійшла будівлю собору і зупинилася біля нетинькованої частини стіни. Поклала обидві долоні на старовинні камені і заплющила очі.
Скільки вона так простояла — не знала. Ніхто її не турбував, аж доки мелодія мобільного не повернула у сьогодення.
— Доброго дня! — пролунав у слухавці втомлений жіночий голос. — Ви Яна? Мені дала ваш телефон одна знайома... Вона сказала, що до вас можна прийти... Поговорити... У мене... у мене проблеми... Якби ви сказали, коли вам зручно і де...
Яна мовчала в нерішучості, що межувала з відчаєм. Що могла вона сьогодні сказати чужій жінці, яка сподівалася на підтримку? Що наразі й сама підкошена, знесилена і воліла б виговоритися і виплакатися комусь у плече? Що ось майже з такого самого дзвінка почалася історія, в яку вона втрутилася і яка так гірко закінчилася? Що тепер вона взагалі боїться тих чужих історій і себе в них, почувається винною і майже злочинницею, то як тепер до неї можна йти по допомогу?!
— Яно? Ви чуєте мене? То куди мені прийти?
— Я... Я не знаю, чи матиму змогу... Я не...
— Прошу! Прошу, вислухайте мене, інакше... Інакше я просто не знаю, що може статися, — зовсім тихо промовив у слухавку чужий голос.
— Добре. Приходьте сьогодні о п’ятій, — Яна зітхнула і назвала адресу дитсадка.
Невисока молода жінка у чорній трикотажній шапочці, у сірій короткій шубці та джинсах, заправлених у смішні волохаті чобітки, озирнулася на стіну зі старовинної цегли та каміння, ще раз торкнулася їх рукою, провела долонею по обличчю і повільно пішла до дзвіниці, брама під якою вела до метушливого міста та до життя, яким жінка мала йти далі.
Епілог
— Скажіть, що таке щастя? На вашу думку, звісно? Що ви розумієте під словом «щастя»?
— Щастя — це бути молодим.
— Щастя — це коли всі живі та здорові, а ще — здатні один одного зрозуміти.
— Слово «щастя» має в своєму корені морфему «час». ЩАСТЯ не є константою, це ефемерний, тимчасовий стан. Цей стан дається іззовні, чи здобувається лишень на якийсь період, на час, на певну частку нашого життя. І говорячи, що якась людина щаслива, мусимо усвідомлювати, що щаслива вона у цю саму мить, чи в період, про який йдеться! Щастя — то є епізодичне відчуття неймовірної радості, гармонії, задоволення. Але — лише в певний момент людського буття.
— Коли я щасливий, у мене душа всміхається. І, мабуть, це віддзеркалюється на обличчі.
— Щастя — це коли ти довго про щось мріяв, старався для цього, а тепер бачиш, що воно нарешті починає здійснюватися. А ще щастя, коли мама щаслива!
— Щастя, це коли ти дивишся на лікарняні події тільки по телевізору в комічних серіалах!
— Щастя зустріти СВОЮ людину, це сили небесні посилають не багатьом, хіба що обраним. Тому що більшість людей, на жаль, навіть не уявляє, як-то воно буває.
— Щастя — це нормальний непитущий мужик удома, бажано, щоб із руками, і не гуляка, нормальні здорові діти, не босяки і не наркомани, стабільна робота. Щоб зарплатня вчасно, дах над головою... Господи, та що нашій женщині для щастя треба? От все це і трошечки ласки. І всьо! Баба щаслива! А коли вона щаслива — то і всім навколо від того добре.
— Щастя — це не забувати, яким ти був у молоді роки! А ще — не забувати, ким і яким ти хотів, мріяв бути! ЩАСТЯ — це стан, коли у тебе розгортається душа і хочеться літати. Чи то від усвідомлення себе, чи від почуття до когось. Це складно визначити, це — як... НЕБО.
— Щастя словами не визначають. Його відчувають шкірою! Усім єством! Щастя — це бути поруч із близькими тобі людьми. Інколи навіть просто сидіти мовчки.
— Щастя — це..................................................................
КОХАННЯ ТА ІНШІ ЛІКИ
Сюжетні лінії так віртуозно переплітаються і характери героїв розкриваються так поступово, що читати роман через сторінку — варіант цілковито неприйнятний. Тільки послідовно, сторінка за сторінкою приймаючи цю настоянку, можливо отримати максимум користі і задоволення.
Яна відкрила в собі незвичайний талант... Антоніна запідозрила, що чоловік її зраджує... Олександра присвятила своє життя доньці, її мрії про балет... Усе це сталося не в один день, але день, коли доля звела їх разом, подарував надію кожній! Антоніна прийшла до Яни як на сповідь. Їй полегшало, коли вона звірила незнайомці свою таємницю: її чоловік, батько її сина, закохався, як хлопчисько, і в кого — в однокласницю, яку не бачив багато років! Але таємницю сповіді порушить вторгнення Олександри, і проблеми професорської дружини зблякнуть на тлі одкровень цієї молодої вдови...
— Я щодня перевіряла пошту, як наркоман у жаданні дози, мене трусило, не могла дочекатися, коли чоловік відкриє листа, що надійшов від «любої Соні» ще в обід, а я вже бачила його у скриньці та кусала себе заруку, щоб не відкрити завчасно, бо як же? Ігор прийде і побачить, що хтось копирсався в його пошті, та змінить і пароль до ящика, а заразом і ставлення до мене... А «люба Соня» має чоловіка, хоч і значно гіршого за Ігоря... Але тепер вона, хоч і старша на два роки за мене, та авжеж цікавіша — бо, по-перше, овіяна романтикою хлопчачого кохання, а по-друге, не остогидла йому за тридцять років сімейного життя, як власна дружина.