7 листопада
Улсона сьогодні знову схопила пропасниця, що супроводилася блювотою та маренням. Я встиг намалювати портрет одного тубільця.
Важко працювати, коли обидва слуги хворі; доводиться самому готувати страву, бути медиком і сиділкою, приймати непроханих, цікавих, часом надокучливих гостей, а головне, усвідомлювати, що ти зв'язаний і мусиш сидіти вдома… В такі дні, навіть у тому разі, коли почуваю себе вкрай погано, я змушений лишатись на ногах.
8 листопада
Знову вдарила гроза; в халупі скрізь мокро й вогко. Вставав уночі давати ліки хворим, які стогнали й охкали весь вечір і всю ніч. Близько дванадцятої години відчув легкий землетрус — земля ніби здригалася. Почувалося, що гори, весь ліс, хатина й риф тремтять під впливом могутньої сили. Гроза триває далі з безнастанною блискавкою та великим гуркотом грому. Злива й пориви вітру доповнювали цю картину.
9 листопада
Ранок був вогкий і свіжий (тільки 22 градуси вище нуля). Тепло одягнений, я пив на веранді чай, коли побачив перед собою Туя, який, також почуваючи свіжість ранку й не маючи відповідного до температури костюма, приніс з собою примітивну, але досить зручну, щоб переносити, грубку, а саме: грубеньке тліюче поліно. Підійшовши ближче, він сів коло веранди. Дивно було дивитись, як він, бажаючи зігрітися, переносив це поліно з одного боку тіла до другого — то тримав його коло грудей, то клав спочатку біля одного, а потім біля другого боку, то ставив його між ногами, зважаючи на те, яка частина тіла найбільше змерзла. Незабаром прийшло кілька жителів Бонгу; серед них був чоловік низенький на зріст із диким і боязким виразом обличчя. Він не відважувався підступити до мене, і я сам підійшов до нього. Він хотів був утекти, та інші його спинили. Подивившись на мене, він довго сміявся, потім почав стрибати, стоячи на місці; очевидно, це вигляд першої білої людини призвів його до такого дивного стану. Люди з Бонгу намагалися пояснити мені, що цей чоловік прийшов з дуже далекого селища, яке лежить у горах і зветься Марагум, щоб подивитись на мене та на мій дім. Усі тубільці з нагоди холодного ранку мали при собі свої «нагрівачі»; в декого замість поліна був охайно зв'язаний оберемок тростини. Присівши перед моїм кріслом, вони склали свої головешки й тростину на зразок багаття і почали коло нього грітись. Я не раз уже помічав, що тубільці носять з собою головешки, щоб, переходячи з одного місця на друге, мати змогу запалювати свої сигари. Трохи пізніше надійшла друга партія тубільців з Гумбу також із своїми гістьми з Марагум-мана, які зацікавили мене як верховинці. Тип їх був зовсім однаковий з приморськими жителями, але колір шкіри далеко світліший, ніж у моїх сусідів. Він не видавався темнішим від кольору шкіри багатьох жителів Самоа, і це мені одразу впало в очі. Особливо в одного з них шкіра на лиці була далеко світліша, ніж на тілі. Жителі Марагум-мана були присадкуваті, але досить кремезні: ноги міцні, з розвинутими литками. Я їм подарував дещо, і вони пішли дуже вдоволені, не перестаючи дивуватись з мого дому, крісла й одягу. В Улсона знову пропасниця. О п'ятій годині гроза, дощ, вогкість, тож я мусив сидіти вдома й кутатися.
Дощові дні мені надзвичайно неприємні. Через те що моя хатина дуже мала, вона править мені і за спальню, і за комору. Коли дощу нема, я цілі дні буваю поза нею; різні кутки майданчика навколо дому становлять власне мій дім. Тут моя вітальня з кількома колодами та пнями, на яких можуть розміститися мої гості; там, у затінку, де є далекий краєвид на море, мій кабінет з вигідним кріслом та складаним столом; було також спеціальне місце, яке я призначив на їдальню. Взагалі, поки не полили дощі, я був дуже задоволений моїм приміщенням.
10 листопада
Я бачу, що тубільці тут. — люди практичні, вони дають перевагу корисним речам над усяким дріб'язком. Ножі, сокири, цвяхи, пляшки тощо вони цінять далеко більше, ніж бісер, дзеркала та ганчірки, які вони хоч і беруть залюбки, але ніколи не випрошують, як сокири або цвяхи.
Недовірливість моїх сусідів буває просто-таки смішна. Якось вони дуже зацікавлено роздивлялися мій ніж. Я показав їм ще два великі ножі завдовжки з півтора фута й, жартуючи та сміючись, пояснив їм, що подарую ці два великі ножі, якщо вони лишать у мене в Гарагасі маленьке папуасеня, яке прийшло з ними.
Вони збентежено перезирнулися, швидко поговорили між собою й потім сказали щось хлопчикові, після чого той бігом метнувся в ліс. Тубільців було понад десяток, і всі вони озброєні. Вони, здається, дуже боялися, що я захоплю дитину. І це були люди, що вже разів з двадцять або й більше відвідували мене в Гарагасі.