«Зворушує і захоплює у Вашій діяльності те, що, оскільки мені відомо, Ви перший безсумнівним досвідом довели, що людина є скрізь людина, тобто добра товариська істота, з якою можна й треба спілкуватися тільки добром та істиною, а не гарматами та горілкою, і Ви довели це подвигами справжньої мужності».
Хоч нашого мандрівника споріднювала з великим письменником-філософом гуманність, та він не був ні толстовцем, ні тим більше якимось релігійним сектантом, що лицемірно відмовляється брати в руки зброю. Ми прочитаємо в щоденнику, що, коли це конче треба було для рятунку інших людей, Миклухо-Маклай не цурався зброї. Але брати зброю, а тим більше — застосовувати її, щоб гарантувати самому собі безпеку, Миклухо-Маклай уникав. На це в нього були свої міркування, які він записав у щоденнику:
«Якась куля, пущена не до речі, може завадити мені досягнути довір'я тубільців, цебто зовсім зруйнувати всі сподіванки на успіх мого заходу. Чим більше я обмірковував своє становище, тим ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в спокої та терпінні. Я лишив револьвер дома, але не забув записної книжки й олівця».
Тільки великий людинолюб, що бачив у тубільцях таких же людей, як він сам, міг написати такі рядки:
«Потім я подумав, що якби довелося вмирати, то свідомість того, що при цьому два, три або навіть і шість дикунів також заплатили б життям, не дала б мені великої розради. Я був задоволений, що не взяв з собою револьвер».
Замість револьвера й рушниці, Миклухо-Маклай узяв собі на озброєння людяне ставлення до тубільців, і це кінець кінцем дало йому більшу гарантію безпеки, ніж то могла б забезпечити озброєна рушницями варта й гармати фортеці. Він ніколи не вдавався до насильства: коли йому випала якось нагода дістати пійманого тубільцями кускуса, цю цікаву для європейського зоолога тварину, що водилася тільки в Новій Гвінеї, він враз спинився перед непереборною для нього перешкодою: «Мені відповіли, — пише він у щоденнику, — що діти в Горенду будуть плакати, якщо їм не дадуть поїсти мабового м'яса (м'яса кускуса). Я знав дуже добре, що, коли я візьму тварину й понесу її додому, ніхто з жителів Горенду не посміє перечити цьому; але мені не хотілося чинити несправедливо й силоміць заволодіти чужою власністю».
Він був дуже делікатний в своєму поводженні з тубільцями, він ніколи не нав'язував їм своєї присутності, коли вона була їм небажана; підходячи до селища, він здалека ще дає посвистом знати про себе, щоб тубільці могли завчасу сховати своїх жінок і дітей, як то вони робили попервах.
Він ніколи не казав тубільцям неправди, і вони були переконані, що «слово Маклая одне», він своїм тривалим співжиттям з тубільцями спростував брехні західноєвропейських мандрівників-авантурників про «підступність» та «кровожерливість» тубільців. І цим усім Миклухо-Маклай не тільки убезпечив своє особисте життя серед папуасів, але й прихилив їх до себе, здобув їхню щиру любов. Не можна спокійно читати зворушливі сторінки прощання нашого мандрівника з тубільцями, коли він покидає берег Нової Гвінеї, щоб передати світові свій багатющий науковий матеріал, зібраний у таких незвичайних і небезпечних умовах!..
Хоч передові вчені за кордоном і в Росії належно оцінили той величезний внесок, що дав науці подвиг Миклухи-Маклая, та бюрократично-поліцейська Росія царя Олександра III підозріливо поставилась до тих висновків, які самі напрошувались після прочитання щоденника подвижника-мандрівника. Адже в царській Росії було досить своїх «папуасів», так званих «інородців», яким вона зовсім не збиралася надавати прав рівних, повноцінних народів. Царська Росія воліла й далі лишатися тюрмою народів, і до неї самої можна було б застосовувати слова нашого мандрівника, написані в одному його листі:
«… тим, хто вибачає винищення темних рас, логічно йти далі… і в самій білій расі почати відбирати всіх, хто не підходить до ідеалу «єдиної обраної раси».
Не дивно, що, незважаючи на велике значення, цей щоденник Миклухи-Маклая, цей безпристрасний документ самовідданого служіння науці не було надруковано за його життя. Він був опублікований вперше вже за Радянської влади, через тридцять п'ять років після смерті мандрівника (Миклухо-Маклай помер 2 (14) квітня 1888 р.).
Наостанку читачеві, мабуть, цікаво довідатись про те, що ж діється тепер на тій землі, яку відкрив колись світові наш великий мандрівник?