Тодi збалакались за мужикiв, i писар їх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годової плати, треба писаревi i за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…
Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:
— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!
Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Iвана Iллiча, трохи старiшого за _їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем. борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов.
Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав "так собi постороннiй доход" "не значительно большим". Гостей стрiла писарка — молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.
— Улясю, сказав весело писар, — давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!
— Буде й добре, буде й швидко! — смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.
Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.
— Доброхотное даянiє? — спитав, пiдморгнувши, врядник.
— З капосного Омелька, — вiдказав господар, — нада було б больш, та вже хай буде й стольки.
— Всяко даямiє благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, порадив урядник.
— Iстинної — згодився писар.
Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло.
— А чи дома хазяїн? — почувся звiдти товстий голос.
— А, Михайло Григорович? — Сказав писар. — Iдiть! — Iдiть! Дома! — I вiн одчинив дверi.
У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, _упеняв спершу, що вже пообiдав _i зайшов за дiлом, але таки сiв. Винили знову й почали _їсти смачний борщ, Поки пiд'їли, то мало розмовляли, але потiм уже, по четвертiй виgивши (i писарка Уляcя щоразу по пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i сам добре їв, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i пiшли в садок — господар iз Сучком попереду, за їми Роман, а позад усiх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать переднi, i Романовi одразу стало заздро й шкода, що не вiн займає червонощоку, веселооку писарку.
В садку полягали й посiдали на травi i знов почали розмовляти, кожен здебiльшого про свої дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти свою думку, про дурного Хому, як вiн мило поїв. Усi страшенно реготалися, а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: "Салдат!" А салдат: "Ась?" — "Ну, вилазь!" — Тодi до хахла: "Хахол!" — "Шшчо-о?" — "Ну, сiдi iщо! Вот тiбє за хахлацький язик — у пеклi сиди!"
Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:
— Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!
Вона служила в панiв за покоївку i там навчилася так кричати.
Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли…
Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора.
В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла.
— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво смiючися, батько. — Де це ввесь день швендяв?
От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! — I Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з їм познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано… Мати радiла, слухаючи, як її сина гарно вiтають; iншi мовчали.
— Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.
— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечерi не хочеться.
Матерi це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем.
— Та воно добре, — озвався Зiнько, — та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то… он i цей такий, що примiв би — двi шкури з тебе драв би.
— Ну, це, братуха, пустяк дело, — одказав Роман, — на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбє бариш брать.
— Нехай i бариш, та не здирство, — озвався батько, — а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
— А какоє мине внiманiє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима. — У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося такої саме гарної свiтлицi, м'яких подушок, доброї страви з горiлкою i червонощокої жiнки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тiй хатi… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такi…мужики! I по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм "без понятiя, как настоящая необразованная животная". Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став.
Вiн усе думав про це i не мiг заснути. Поруч iз тим, що вiн бачив сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де вiн був за сторожа… цирк — от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так i верне язиком "на верле"… Репа-на мужва — аж смердить! А там, у городi, зовсiм не такi люди… А дiвчата! I вiн почав згадувати городянських покоївок та куховарок, якi були до його ласкавi… Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хiба сама Машка? Були й поперед неї…
Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пiсню.
— Що воно спiва в нашому садку? — подумав Роман, перескочив через тин i пiшов садком. Спiвало не в їх, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землi стояли вiдра, але вона забула про їх, причарована цiєю тихою нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних хвиль бiля своїх нiг… Стояла й спiвала.
— Мабуть, Струкова наймичка, — подумав Роман, i йому згадалось її делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан, — так вiн тодi в танцi обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонiлася, задиханi молодi груди високо здiймаються… вихопилась i втекла…
Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки тодi, як уже бiля неї стояв. Жахнулась:
— Ой боже! Хто це?
Хотiла вже тiкати, але вiн придержав її за рукав:
— Це я… Роман…
— Чого ж це ти… ви тут?
— Послишал, как пойош, та й прийшов.