— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати.
— Тату! — озвався Денис.
— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього. — Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi? — питався знову батько.
— Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу, — вiдказав Роман.
— Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?
— Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.
— Повинен, кажеш? — спокiйно говорив батько. — А як не вiддам?
— То пойду в волость, то вас i присилують оддать.
— Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.
По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.
Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:
— Ну, я так не дозволю! Це грабiж! — Устав i пiшов мовби слiдом за батьком.
Трохи згодом батько вернувся:
— А що, вже пiшов?
— Пiшов! — одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.
— А як на мою думку, тату, — сказав Зiнько, — то ви краще б зробили, якби справдi вiддiлили Романа.
— Чого ж то так, що краще? — спитав знехотя батько. — Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
— Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут є,- i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.
— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!
— Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде, — доводив свого Зiнько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:
— А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi.
— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько. — А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.
З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.
Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!"
Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?
Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тiльки починати, бо мало було надiї, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадiйна.
Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Вiн там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя.
— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла Григоровича побачить?
— Вiн у лавцi, пiдiть туди.
— Невозможно в лавцi: дело секретне, — треба на самотє.
— Що ж там за дiло? — зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа. — Кажiть i менi! Роман усмiхнувся:
— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть минє Михайла Григоровича.
Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.
— А за яким же це ви дiлом? — спитався вiн, як поздоровкались та посiдали.
— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
— Кажiть!
- Єсть у вас кумерцiя?
— А єсть.
— А помiшник вам у кумерцiї єсть?
Сучок зiтхнув:
— Нема!.. Не дав господь сина.
Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.
— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.
— А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?
— Та воно, звiсно… — якось непевно вiдказав Михайло Григорович. — Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанiї?
— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.
Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався:
— А що, правда, хароша вигадка?
— Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки вiддавать.
— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата.
— Найдуться люди! — вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!
— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!
— Ну, це тоже пустяк дiло! — зважливо сказав Сучок i встав. — Прощайте, — треба в лавку.
— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.
— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
— Ну, дак чого ж ви?
— Нема мого жоланiя за вас її оддать.
— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман. — Чоловiк я образований, понiмающий… А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя.
Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiляє: перевести, розтринькати всi тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло, i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:
— Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.
— Ти тоже не очинь! — крикнув вiн, повернувшись до Сучка. — Смiєш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку!
— Вон! Пошов во-он! — аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi!
Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.
Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.
— А я тебе дожидався, брате, — сказав Зiнько.
— А що? — спитавсь нехотя Роман.
— Хотiв щось тобi сказати.
— Кажи! — промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.
— Бач, Романе, що я думаю, — заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього. — Почались у нас у сiм'ї сварки… А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько.