Настав день, коли над містом промчав перший подих зими. Вітер хутко гнав по небу кучеряві хмари, витягав у довгі, тонкі смуги дим з високих фабричних димарів і різкими раптовими поривами знімався на вулицях і перехрестях. Перед Керрі з усією невідкладністю постало питання про зимовий одяг. Що робити? Вона не мала ні теплого жакета, ні капелюшка, ні черевиків. Нелегко було починати розмову з Мінні про все це, але, нарешті, вона зважилась.
— Не знаю, що мені робити, — сказала вона якось увечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. — Наближається зима, де я візьму теплий одяг? І капелюшок мені потрібен.
Обличчя Мінні стало серйозним.
— Ну що ж, залиш собі частину своїх грошей і купи капелюшок, — сказала вона, заклопотана тими ускладненнями, які викличе зменшення сестриного внеску.
— Якщо ти не заперечуєш, це було б дуже добре, хоч на один або два тижні,— насмілилась попросити Керрі.
— А по два долари ти зможеш платити? — спитала Мінні.
Керрі охоче погодилась, зрадівши, що вихід знайдено, і
одразу стаючи щедрою. Вона підбадьорилася і негайно почала підраховувати. Насамперед їй потрібен капелюшок. Які пояснення Мінні дала Гансонові, Керрі так і не дізналась. Він нічого не сказав, але в квартирі створилася неприємна, гнітюча атмосфера.
Можливо, усе б влаштувалося, але несподівано прийшла недуга. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер, а в Керрі ще не було жакета. Вийшовши о шостій з фабричної задухи, вона затремтіла під подувом холодного вітру. Вранці Керрі чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нили кістки, а голова була якась порожня. Надвечір вона почувала себе зовсім недобре, а добравшись додому, не схотіла їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.
— Не знаю, — сказала Керрі,— мені щось зовсім погано.
Керрі все тулилася до пічки, її трусило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці в неї був сильний жар.
Мінні дуже перелякалась і ніжно піклувалася про сестру. Гансон висловив думку, що їй, мабуть, краще на деякий час повернутись додому. Коли вона встала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима ось-ось настане, вона не має теплого одягу, а тепер ще й лишилась без роботи.
— Я не знаю, що робити, — сказала Керрі.— У понеділок я піду в місто, пошукаю, може, вдасться що-небудь знайти.
Та цього разу її зусилля були марні. Одяг її не пасував до пізньої осені. Останні гроші було витрачено на капелюшок. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала зовсім нестерпна. Щовечора її охоплювала відраза на саму думку, що треба туди вертатись. Гансон зробився холодний як лід. Керрі розуміла, що це не може тривати довго. Скоро їй доведеться все кинути і повернутись додому.
Весь четвертий день вона проходила по місту, позичивши в Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала вона хоч якоїсь роботи, заходячи в найбільш непривабливі місця. Вона навіть зайшла до маленького ресторанчика, у вікні якого побачила об’яву, що є місце офіціантки, але їй відповіли, що потрібна досвідчена дівчина. Украй пригнічена, Керрі пробиралася крізь густий натовп чужих їй людей. Раптом чиясь рука схопила її вище ліктя і повернула навкруги.
— Оце-то так! — промовив хтось.
З першого ж погляду Керрі пізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.
— Як справи, Керрі? — промовив він. — А ви гарненька, нівроку. Де ж ви були весь час?
Від нього віяло такою щирою привітністю, що й Керрі одразу почала усміхатись.
— Я була дома, — сказала вона.
— А я ще здалеку, через вулицю, вас побачив. Мені одразу здалося, що це ви. Я саме збирався вас провідати. Як же все-таки ваші справи?
— Добре, — відповіла Керрі, все так само усміхаючись.
Друе кинув на неї погляд і вирішив, що це не так.
— Ну гаразд, — сказав він, — мені б хотілося з вами поговорити. Ви нікуди зараз не поспішаєте?
— Зараз ні,— відповіла Керрі.
— Давайте зайдемо кудись, перекусимо. Ах, який же я радий, що знову вас бачу!
Вона відчула таку полегкість в його присутності, зігріта його веселістю і увагою, що згодилась охоче, вдаючи, проте, ніби вагається.
— От і чудово, — сказав він, беручи її під руку, і стільки товариської щирості було в цих словах, що вони зовсім розтопили її серце.
По Монро-стріт вони дійшли до старовинного ресторану «Віндзор» — просторого, затишного, де добре годували й чудово обслуговували відвідувачів. Друе вибрав столик біля вікна, звідки можна було спостерігати швидкоплинний натовп. Він любив мінливу панораму вулиці, любив за обідом бачити інших і щоб його бачили.