Друе стояв на розі, чекаючи її.
— Добрий день, — привітався він. — А де ж жакет і…— він глянув на її ноги, — …черевики?
Керрі збиралася розумно пояснити йому своє рішення, але це запитання збентежило її украй.
— Я прийшла сказати вам, що… що я не можу взяти цих грошей.
— Ах, он воно що! — вигукнув Друе. — Ну гаразд, в такому разі ходімо зі мною. Давайте зайдемо до «Партріджа».
Керрі пішла з ним. В одну мить розлетілися й зникли всі її сумніви й вагання. Вона ніяк не могла пригадати своїх найсерйозніших доводів і обставин, які збиралась йому пояснити.
— Ви вже снідали? Напевне, ні. Давайте зайдемо сюди, — і Друе ввійшов до одного з гарних ресторанів на Монро-стріт, недалеко від рогу Стейт-стріт.
— Я не повинна брати у вас гроші,— сказала Керрі, коли вони вмостилися в затишному куточку і Друе замовив сніданок. — Я не можу носити ці речі там. Мої родичі… вони не зрозуміють, звідки я їх узяла.
— Що ви думаєте робити? — всміхнувся він. — Ходити без одягу?
— Мабуть, поїду додому, — мовила вона сумно.
— Годі вам! — сказав він. — Ви просто надто довго думали над цим. Я вам зараз скажу, що вам треба зробити. Ви кажете, що не можете носити ці речі там. Чому б вам по найняти мебльованої кімнати і не залишити там ці речі, скажімо, на тиждень?
Керрі похитала головою. Вона була як усі жінки: опиралася, щоб потім піддатись умовлянням. А він мав розвіяти її сумніви і постаратись прокласти шлях для інших думок.
— Чому ви їдете додому? — спитав він.
— Ах, я не можу знайти тут ніякої роботи.
— Родичі, мабуть, не хочуть вас лишити в себе? — здогадався він.
— Вони не можуть, — відповіла Керрі.
— Я вам скажу, що вам треба зробити. Тримайтесь мене. Я про вас подбаю.
Керрі покірно слухала його. На збентежену дівчину ці слова діяли так, ніби раптом розчинилися двері і з них привітно війнуло свіжим повітрям. Друе, здавалось, на все дивився її очима і був такий ласкавий до неї. Він був охайний, вродливий, гарно вдягнений і так співчував її горю. Його голос був голосом друга.
— Ну що ви робитимете в Колумбія-Сіті? — вів він далі,
і це запитання викликало в її уяві картини того нудного життя, яке вона залишила. — Там же нічогісінько немає цікавого. Чікаго — ось місце, де треба жити! Ви можете тут найняти гарненьку кімнату, одягтися як слід, а згодом і робота для вас знайдеться.
Керрі дивилась у вікно, на залюднену вулицю. Ось воно, чарівне велике місто, таке чудове, коли є гроші! Повз вікно промчав розкішний екіпаж, запряжений парою гнідих коней; усередині, на тлі пишної оббивки, сиділа молода дама.
— Що вас чекає вдома? — сказав Друе.
Питання було поставлене щиро, без усякої задньої думки. Він просто подумав, що там вона буде позбавлена всього, заради чого, на його думку, варто жити.
Керрі сиділа нерухомо, втупивши погляд у вікно. Вона напружено думала: що робити? Адже родичі чекають, що вона на цьому тижні поїде додому.
А Друе знову заговорив про її одяг.
— Чому ви не купите собі гарненької жакетки? Вона ж вам потрібна. Гроші я вам позичу, і про це не турбуйтесь зовсім. Ви можете собі найняти хорошу кімнату, де ви житимете самі. Я вас не скривджу, не бійтесь.
Керрі розуміла, куди він хилить, але не могла висловити своїх думок. Ніколи ще вона не почувала так виразно всієї безпорадності свого становища.
— Якби ж я могла знайти якусь роботу… — промовила вона.
— Можливо, й знайдете, якщо залишитесь тут, — підхопив Друе. — Але як поїдете, то вже, звичайно, нічого не вийде. Ваші родичі не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не дозволити мені найняти для вас хорошу кімнатку? Я не турбуватиму вас, не бійтесь. А коли ви влаштуєтесь як слід, може, щось і знайдеться.
Він не відривав очей від її гарненького личка і ставав усе красномовніший. Ця чарівна дівчина вабила його, в цьому не могло бути сумніву. В ній почувалась якась прихована сила, і взагалі вона чимсь відрізнялася від звичайних продавщиць, що їх повно по крамницях. Зрештою, вона не була дурненька.
Керрі й справді мала багатшу уяву і тонший смак, ніж Друе. Її пригнічений настрій і почуття самотності якраз і були наслідком її вразливої вдачі. Її убоге платтячко було чисте й охайне, і голівку вона несвідомо тримала дуже граціозно.
— Ви думаєте, я змогла б щось знайти? — спитала вона.
— Напевне, — сказав він і простяг руку, щоб налити їй чаю. — Я вам допоможу.
Вона звела на нього очі, і він підбадьорливо усміхнувся.