— Давай спустимось, — каже Керрі.
— Ой, ні,— відповідає Мінні.
— Та ну ж бо, ходім, — наполягає Керрі.
Вона починає тягти до себе корзину, і от, незважаючи на всі протести Мінні, вона вже в корзині і починає спускатися,
— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі, вернись! — Але Керрі вже внизу, темрява зовсім поглинула її.
Мінні поворушила рукою.
Таємнича місцевість раптом змінилась — тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, — вона ще ніколи не бачила стільки води. Вони з Керрі стоять чи
то на якійсь дамбі, чи то па довгому мисі, Керрі — на самому кінці. Вони оглядаються довкола, і от вода починає затопляти те, на чому вони стоять. Міпні чує, як вода хлюпоче, набігаючи.
— Іди сюди, Керрі! — кличе Мінні, але Керрі пробирається ще далі. Вона відступає так далеко, що її і не докличешся тепер.
— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі!
Але її власний голос долинає ніби звідкись здалеку, а темна вода заливає усе. Вона йде геть, сповнена жалю, ніби за якоюсь втратою. Її огортає такий смуток, як ніколи в житті.
Картини ще кілька разів змінювались; у стомленому мозку виникали дивні видива, що химерно перепліталися одне з одним. Останнє привиддя примусило її голосно скрикнути, бо вона побачила, як Керрі, що лізла на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.
— Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! — говорив стурбований Гансон і термосив дружину за плече.
— Що… що таке? — питала Мінні спросоння.
— Прокинься, — відказав чоловік, — і повернися на другий бік. Ти балакаєш уві сні.
Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і чемний, завітав у бар Фіцджералда і Моя.
— Привіт, Чарлі! — зустрів його Герствуд, визираючи з дверей свого кабінету.
Друе підійшов і заглянув до управителя бару, що повернувся за свій стіл.
— Коли знову їдете? — спитав Герствуд.
— Скоро вже, — відповів Друе.
— Цього разу я вас майже не бачив, — зауважив Герствуд.
— Так, я був дуже зайиятий, — відказав Друе.
Вони ще кілька хвилин розмовляли на загальні теми.
— А знаєте що, — промовив Друе так, ніби йому щось раптом спало на думку, — мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.
— Куди ж це? — здивувався Герствуд.
— До мене додому, звичайно, — усміхаючись, відповів Друе.
Герствуд глянув лукаво, і легенька усмішка промайнула на його губах. Він пильно подивився на Друе, а потім промовив тоном справжнього джентльмена:
— Спасибі, охоче прийду.
— Ми чудово пограємо в карти.
— Можна мені принести з собою пляшечку шампанського? — спитав Герствуд.
— Звичайно, — відповів Друе. — І я вас з кимсь познайомлю.
РОЗДІЛ IX
В світі умовностей. Зелене око заздрощів
Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до дуже звичайного в той час типу будинків. Це була триповерхова кам’яниця, долішній поверх якої був трохи нижче рівня вулиці. Перед фасадом з великим еркером на другому поверсі зеленів газон футів двадцять п’ять завдовжки і десять завширшки. За домом був дворик із стайнею, обведений огорожами сусідніх садиб; там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.
Будинок мав десять кімнат; в них мешкали сам Герствуд, його дружина Джулія, син — Джордж-молодший і дочка Джессіка. Проживала там ще служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було не легко.
— Джордже, я вчора звільнила Мері,— цими словами нерідко починалася розмова за обіднім столом.
— Добре! — відповідав у таких випадках Герствуд, якому давно вже набридла ця злободенна тема.
Домашній затишок — це чарівна квітка, і немає в світі нічого ніжнішого, нічого делікатнішого, нічого, що, з дитинства оточуючи й живлячи людей, так міцно прищеплювало б їм стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від певних звуків гарної музики на очі набігають сльози. Не збагне він ніколи і тих таємничих струн, що зв’язують докупи серця людей однієї нації, примушуючи їх битись, як одне серце.
У домівці Герствуда не панувала така атмосфера. Не почувалося тут тієї взаємної поваги і поблажливості, їоез яких домашнє вогнище — ніщо. Гарна обстава цілком задовольняла смак мешканців. Були тут м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери невідомого скульптора і безліч бронзових статуеток, зібраних бозна-звідки, — їх звичайно великі меблеві фірми продають разом з іншими речами, запевняючи покупців, що все це необхідно мати в кожному «порядному» домі.