Окрім того, мав підозру, що вона зневажає не одного свого чоловіка, але й тих, що привели на світ такого тюхтія (в її очах!).
Колись випадково зачув, як безапеляційно видавала вона наказа наймитові у господарській справі, яка ще донедавна була єдиною в його компетенції. Дізнав тоді прикрого враження, що запопадлива невістка вже за життя будує йому гробівець. Це неприємне відчуття поверталося до нього знову й знову. Коли Славко став юначити, батько, дивлячись на його тоді ще досить сильну будову тіла, забавлявся думками, ніби розкладанням пасьянсів, яку невістку судить йому доля. Не мав дочки і тому був заздалегідь прихильно настроєний до чужої дитини, що увійде в його дім. Вважав, що ласкою, тактом, на якому ніколи не збувало Ілаковичам, заскарбить собі серце синової. Та і в найгіршому варіанті допущень не уявляв собі, щоб його синова могла бути таким стороннім тілом у їхній родині. Ех, воліє не думати про це!
А як улискується баня на церкві, справді начеб із срібла викута! Нова церква у Вільхівцях — теж діло його ума. Застав тут церкву дерев'яну, похилу, спорохнявілу й згрибнілу. Завжди, було, нагадував паламареві, щоб не жалів ладану до кадильниці, аби вбити той труп'ячий задух. Скінчивши з парафіяльними будинками, не подумав про передишку для парафіян і взявся за будову нової церкви.
Згодом сам визнав це за свою тактичну помилку. Треба було починати будування не від парафіяльних будинків, а, власне, від божого храму. Був приготований на опір з боку своїх парафіян, особливо тих, що поверталися з російського полону, але, на щастя, його побоювання виявилися даремними.
Двоє з-поміж «полонених», що пробували підбунтовувати село проти «попа», мали замало авторитету в громаді. Були це не газди на своїм, а халупники-приблуди, чи, як говорили на Нашівщині, «прибеги».
Отець Ілакович мав свій підхід до простолюддя. Невмісне це порівняння в устах слуги божого, але був переконаний, що з простими людьми треба поводитися, як з породистими, призначеними для дресури собаками: рішуче вимагати, але без лайки і застрашування, а вже, боронь боже, без бійки.
Отець Сидір ніколи, навіть у хвилини найбільшої іритації, не дозволяв собі відізватися грубо до мужика, бо держався принципу, що, принижуючи хлопа, уймаємо тим і власного авторитету.
Найбільше, що дозволяв собі по відношенні до парафіян, — це батьківський докір: «А, ти такий? Ніколи був би не сподівався цього по тобі».
Не мав звичаю звертатися на «ти» до старших людей, хоч і не заходив з ними у панібратство. Не бував, як інші священики, наприклад, отець Михайло Річинський, у селян на хрестинах, весіллях чи поминках, вимовляючись хворим шлунком. Та й уважав за непристойність для душпастиря перед очима в пастви пакувати страву у роззявлений рот. На думку отця Ілаковича, таку фізіологічну потребу, як їжа, можна полагоджувати тільки серед рівних собі. Звідціль, мабуть, і старовинний патриційський звичай уважати запросини до трапези за доказ вирізнення.
Ніколи не приймав селян у кухні, як дозволяли собі на цю вільність чимало його колег, але й не запрошував, навіть найшанованіших, до покоїв, чим теж останнім часом став грішити дехто з священиків.
Для полагодження службових справ мав отець Сидір офіційне місце, так звану канцелярію, манюсінький покійчик, де містилися метрикальні книги і вільний столик для треб.
Старався, по змозі, не встрявати у їхні міжусобиці. По якій стороні не станув би, то завжди противна буде мати до нього уразу.
Коли у зв'язку з революцією в Росії, а головне — з походом Будьонного на Галичину, почалися заворушення по селах, то отець Сидір Ілакович один з перших додумався примінити до політики фізичне правило: кожній дії відповідає протидія.
У відповідь на діяльність большевицьких агентів отець Ілакович став ревним пропагатором католицьких видань. Перебіг дорогу, як любив чванитися, на півхвилини раніше всяким лівим видавництвам. Защепив своїх парафіян антибольшевицькою вакциною і — мав у селі спокій.
Але спокій матимеш тільки тоді, як уміло його підтримуватимеш. Отець Ілакович не шкодував для цього ні зусиль, ні вміння.
Вважав нижче своєї гідності заходити в дискусії з усякими комунізуючими. Всі їхні аргументи відкидав апріорі одним залізним контраргументом: католицька церква, незважаючи на жорстокі переслідування, протривала віки, а всі оті новітні гасла народжуються, спалахують і гинуть, наче бенгальські вогні.