Однак думка муляє мене, як тісний черевик: фонди для допомоги студентам утворюються в основному за рахунок вуличного збирання в користь бідних студентів. Безперечно, не простягаючи руки. Роблять це за мене панночки, що калатають з карнавками за прохожими. Все ж таки зміст залишається той самий: п'ятнадцять злотих щомісячно з прилюдної жебранини.
Як же гірко заздрю всім, що живуть у своїй державі. Своя держава — так мені здається — це насамперед відчуття великої моральної сили.
Як діставатиму допомогу, буду змушений платити на «Камчатці» за ліжко. Вчора заходив у редакцію «Нових вістей» проситися на нічного коректора. Хтось із службовців редакції (судячи з обвислих на колінах штанів, невисокого рангу) відповів, що тепер взагалі ніде не буває вільного місця, бо кожна посада звичайно буває зайнята ще до того, як стає вільною. Я усміхнувся на цей кепський жарт і пішов, подякувавши за довідку.
Мрію про миску капусняку з свининою, як про недосяжне щастя.
Знову бракує сторінок. Їх, видно, просто видерла чиясь рука. Якщо це зробив сам Маркіян, то, судячи по попередніх, старанно вистрижених ножицями, мусив бути в дуже неврівноваженому настрої. Далі починається щоденник датою 12 березня.
12 березня.
Минулого тижня заробив дещо в нічному вивезенні снігу з міста. Просто неймовірно: пішов до контори, яка відає очищенням міста, і там відразу наказали мені зголоситися в одинадцятій ночі на роботу. Я, дурний, уявив, що цей марний успіх є справжній усміх долі, і зараз же написав записку Орисі, категорично заявивши їй про свій візит у четвер. Вирішив на «снігові» гроші купити калоші. Тим паче, що підметки моїх черевиків категорично відмовилися мені служити.
Наша бригада складалася з чотирьох чоловік. Між ними тільки я один інтелігент. Проте, очевидно, ні з вигляду, ні з фізіоморди не подібний до інтелігента, бо ферайна[142] спочатку прийняла мене за свого. Всі три професійні безробітні. Занотував собі у пам'яті: оптимізм і чортівська, фанатична ненависть до забезпечених. Особливо, що мене здивувало, це — абсолютна відсутність національного шовінізму. Коли я заговорив до них по-українськи, стали на півтону ввічливіші до мене. Я зрозумів це як демонстрацію-протест проти політики уряду щодо так званих національних меншостей. Над ранок необережно видав себе вченим. Розчарування і явне упередження:
— То пан єст, брацє, інтелігенція?
Відчув, що робітники не довіряють інтелігенції, навіть безробітній. (Може, це надто суб'єктивне спостереження? — треба перевірити!!) Питання, яка цьому причина і як її усунути?
Четвер.
Купив собі пару калош. Півдня ходив у них гордий, як пава. Дуже хотів зустріти Орисю, аби продемонструвати перед нею свою європеїзацію, але замість неї зустрів її брата. Я простягнув Романові ногу в калоші, як циркова кобила, а той, свиня, замість комплімента, пояснив мені, що носити калоші в моєму віці належить до так званого поганого тону. За такі слова я схопив його «за здоров'я» і з піднесеним над його головою кулаком став вимагати повернення двох з половиною злотих, бо таку витрату я зробив тільки на честь його сестри і з її провокації.
Роман розреготався, аж слиною мене обприскав. Він назвав Орисю разом з родиною шановного дядечка міщанським кодлом. Похвалився, що дає їм доброго бобу саме тим, що плює на їх міщанські пересуди. Він пішов, посвистуючи, вгору по вулиці Мохнацького, а я лишився посеред вулиці, як мальований дурень.
Ох, якби не Орися, показав би я їм, як умію плювати!
Увійшов у браму будинку, де живе Орися, морально зламаний. Подзвонив, будучи більше ніж певний, що мені скажуть, що Орисі немає дома. Та сталося інакше. Сталося чудо. Двері відчинив мені сам дядечко. Впізнавши мене, страшенно зрадів, потер руки, каналія, і позвав якусь Зосю. З'явилася кирпатенька дівчина, у білому чепчику, дядечко наказав їй забрати в мене пальто і капелюх. Я так збентежився від цих китайських чемностей, за якими передчував якусь чергову провокацію, що почав перед дівчиною розкланюватися так, начеб я її, а не вона мене мала обслужити. І тільки коли ненароком зиркнув на дядечка, зрозумів, як необачно вскочив у сіті його провокації. Кров скипіла в мені, і, напевно, був би зробив якусь дурницю і, як кажуть наші юристи, допустився б негідного вчинку, якби двері зліва не відчинилися і Орисина голівка не виглянула з них.
— Орисю, твій наречений прийшов! — хотів іронізувати з неї і мене дядечко, але стрілка з його лука вже не досягла мене. В одну мить стали смішними всі провокації і образи. Весь сенс життя був тепер тільки в ясній, зграбній, наче живцем з грецької міфології взятій, постаті. Мені, дослівно, перехопило віддих. Вона видалася мені такою свіжою, такою запашною, як в той перший вечір у них на вечірці. Я втратив почуття реальності. Вскочив у кімнату, з якої вона показалася, і захлопнув двері перед носом дядечка. І тільки із збентеження, що відбилося на її личку, здогадався, що допустився грубої нетактовності.