— Пробач мені… Пробач мені… стократ пробач! — белькотав я, вкладаючи в ці пусті слова єдиний зміст: кохаю тебе… кохаю… по стократ кохаю…
Я підійшов до неї і, задихаючись від хвилювання, поклав їй руку на плече. Виникло враження, наче торкнувся чогось непорочно чистого. Здригнулась, але не відкинула моєї руки. Я перегнув її голову собі через руку, і так ми одну гостру хвилину важили одне одного очима: «Назавжди — аж до смерті, чи тимчасово — для забави тільки?» Ця думка свердлила мені мозок, як розпечена голка. Втім, моя дівчина спокійним (все ж таки вона була спокійніша від мене!) величним рухом звільнила свою голову з моєї руки і сказала голосом, якого я ніколи не забуду:
— Якщо ти не вирвеш мене звідсіль, то я з часом уподібнюся до них і пропаду… Сама я цього не матиму сили зробити. Забери мене від них… забери…
Довірливий, безпомічний її голос відразу врівноважив мене. Я вважав обов'язком своєї честі нагадати їй, що вона повинна на мене чекати щонайменше три роки. (Дурень! Не вигадав нічого кращого в таку хвилину!) Вона, замість відповіді, замружилася і безвільно перехилила голову назад. Ми поцілувалися, але поцілунок цей був надто урочистий, надто документальний, щоб міг дати сподівану насолоду. Моє дівчатко, здається, було навіть трохи розчароване з цього приводу.
Нічого, моє серденько, нічого. Перед нами ще багато днів і багато ночей. Ти ще матимеш нагоду переконатися, як я вмію кохати і який смак мають справжні поцілунки.
— Тепер ти моя справжня наречена, — сказав я вголос, бо мені самому дуже хотілося почути цю істину.
— Так, — з милою, такою натуральною в ній простотою погодилася моя дівчина. — Але поки що про це ніхто не сміє знати… навіть Рома… Але ти заходь до мене, навмисне їм. Я зараз їм навмисне вийду з тобою… Я тепер, — вона подивилася на мене вогкими очима, — я тепер їх так само не боюся, як і Роман. Ходімо!
Ми вийшли з передпокою, де висіло моє нещасне пальто, і тільки там, допомагаючи Орисі надіти хутро, я помітив, що в мене на ногах калоші, тобто… я сидів в них у кімнаті Орисі. Тепер ми обоє розсміялися з цієї пригоди. Орисю ніхто не затримав (напевно, весь дім ображений на неї за мене), і ми без перешкод вийшли на вулицю.
На вулиці всунув я лапу своїй нареченій під руку (хутро гріло мене, як мамина пазуха), і так пішли ми поволеньки в Єзуїтський сад. З неба сунув сніг цілими пластами, начеб десь там угорі обірвалися снігові хмари.
Орися, припорошена снігом, нагадувала ляльку у ваті. Дерева і лавки під навалою снігу були подібні до ландшафту з мультиплікаційного фільму. Взагалі весь світ видавався нереально білим і пухнастим. Може, тому і думки, що навістили нас в той вечір, були теж нереальними, білими і пухнатими.
Ми з Орисею почали мріяти вголос, що б то було, якби так було… я був би адвокатом… Ми займали б пристойне мешкання з трьох кімнат. Мали б троє ясноволосих, як мама, дівчаток. На літо виїжджали б до мене на село. Діти мої вивчали б легенду хатини під лісом. По роках праці ми б заощадили собі трохи грошей і поїхали на одне літо до Венеції.
— Я хочу до Парижа, — вперлася Орися. — Я завжди мріяла про Париж.
Мені раптом засвітила нова ідея:
— Чорт побери Венецію, чорт побери Париж, ми поїдемо до Києва!
— До Києва? — дуже здивувалася моя наречена. — А хіба нас пустять з Польщі до Радянської України?
— До Парижа і Венеції теж нас не пустять…
— Хто? — не зрозуміла дівчина.
— Обставини, — бовкнув я, а потім, для більшої ясності, додав: — Гроші. Гроші, зозулько!
Я відчув, як Орися внутрішньо зіщулилася. Раптом вона зупинилася і, заступивши мені дорогу, сказала, дихаючи мені в обличчя:
— Ти мусиш досягти свого… бо я не знаю… чи призвичаїлася б переносити нестатки… Ти мусиш бути сильним, — закінчила. А я так і не спитав, що вона розуміла під цим словом. Може, нічого особливого не розуміла, а просто випалила слово, яким часто орудує її брат.
Що б вона не мала на думці, я відчув її слова по-своєму. Від сьогодні буду завзятим і витривалим, як вовчище, бо цього вимагає від мене моя золота дівчина.
Я відвів Орисю додому, і, на знак протесту проти кодла, ми поцілувалися саме проти освітлених вікон. Не мало значення те, що на вікна були спущені штори.