— Ні… тобто іншим разом, колись, ти ж поспішаєш, та й мені треба ще на цвинтар піти.
Ідучи додому, Неля роздумувала: неможливо, щоб Маркіян міг любити Орисю такою, якою вона є тепер. Навіть тоді на тризні, хоч Орися вела себе не зовсім достойно, була ще іншою, бодай тінню тієї зі щоденника.
Тепер єдиною гідністю Славкової жінки було хіба те, що соромилася ще трохи свого падіння. А може, й тут Неля помилялася. Орися мала титул добродійки, і повну особисту свободу, і — як-не-як — забезпечене завтра.
Ревнощі, що дотепер мучили Нелю, поволі стали розвіюватися. Бажала одного: щоб якимсь чином, якимсь незвичайним способом міг Маркіян побачити свою давню любов у теперішньому її вигляді.
Але, як це зробити? Ради бога, як?
До Львова приїхала Зоня о десятій годині ранку. Поїзд, дарма що міжнародний, спізнився на сім хвилин, і це непокоїло Зоню. Була забобонна. Цю дрібну невдачу віднесла відразу на рахунок свого візиту до Ясінського. Чомусь стало їй здаватися, що вона пропустить приймальні години у кураторії через те, що поїзд спізнився на сім хвилин. Тоді мусила б заночувати у Львові, а така перспектива була поза межами її фінансових можливостей.
З тунелів вокзалу почали сипатись молочарки з бідонами на плечах. Заносило звітреним молоком, що нагадало немовля в хаті. Зоня не любила малих дітей, і цей неприємний запах тільки погіршив її настрій. Невже ж у Львові випивають аж стільки молока? Видно, прибули ще якісь приміські поїзди. Баби з клунками на плечах кинулись на трамвайні вагони і відразу заповнили їх.
Зоні не сподобалась ця самоволя сільських баб. Якби не те, що разом з нею залишилось ще кілька дам очікувати наступного трамвая, почула б себе в якійсь мірі особисто ображеною. Повинні у перші години існувати робітничі трамваї так, як існують робітничі поїзди.
На Гетьманських валах, вважаючи цей пункт за центр міста, Зоня вийшла з трамвая.
Надворі було не холодно. Термометр на аптеці показував плюс сім, але згори мжичив докучливий дощик, і від того було дошкульно непривітно. Зі сходу повівав недобрий вітрець, і можна було зустріти багато жінок з червоними носами.
Біля вітрини з черевиками Зоня зупинилась, щоб поглянути на себе в дзеркальній шибі. Виглядала так, як ще ніколи. Просто жалюгідно. Ніс, набряклий від стужі, втратив свій делікатний рисунок. Був блискучий і шкарлатно червоний[149] як би ніколи пудри не бачив… Прищі від пудри посиніли і стягнулись, від чого обличчя покрилось тінюватими видолинами.
Кучері над чолом розійшлись від вологості і тепер стирчали догори, мов щетина. Крім того, від недоспаної ночі очі мовби постаріли, так, що жаль було дивитись на них.
«Пропала моя посада», — набігла думка. І Зоні чомусь дуже шкода стало не себе, а Олени. Якось уперше в житті добачила побіч своєї невдачі і біль матері.
Було незручно стояти довго біля одної вітрини. Зоня посунулась кілька кроків уперед і зупинилась перед вітриною з дитячим готовим одягом. Тут приборкала трохи своє волосся, надала очам бадьорого виразу, але важке почуття невдоволеності з себе самої не покидало її.
В коридорах шкільної кураторії було тепло. Навіть гаряче для тих, хто входив з туманного повітря. Це теж погано вплинуло на Зонин настрій. Крем під пудрою розтане, і обличчя блищатиме, як у горшкодрая. Була така пригнічена цим, що не наважувалась глянути на себе в шибу вікна у коридорних дверях. Враз побачила, як якась молода панночка безцеремонно малює собі губки перед тією шибою. Чи Зоня мала бути менш певна себе за ту вертуху з окисненим волоссям? Свобідним рухом витягнула дзеркальце і собі пішла за прикладом дівчини з жовтими косами. Свідомість, що ніс уже не блищить, а губи мають свіжий колір, вплинула на Зоньчин настрій заспокійливо. Відразу почула себе якось інакше. Властивим їй певним рухом відчинила двері до кімнати куратора і з піднесеною, як любила, головою увійшла до приймальні.
Якийсь пісний з вигляду, в уніформі розсильного чоловічок призвав її кивком голови до свого столу. Навмисне не поспішаючи, наблизилась і стала на пристойній віддалі від стола.
— Хай панєнка заповнить оцей квестіонар і піде з ним до пана референта під число вісім.
— Мені потрібно особисто бачитись з паном куратором.
— Хай панєнка робить те, що кажу. Треба насамперед заповнити квестіонар, а пан референт уже вирішить, чи треба панєнці бути особисто у пана куратора, чи не треба…
Зоня пхекнула. Метнула взад головою і поволі лівою рукою від себе відсунула папірець, що його вийняв для неї возний із шухляди свого столу.