Запашна рука Ясінського приємно гладить її по голові, сковзається по обличчі і губиться десь на плечі. Зоня піддається цьому рухові свідомо. Її цікавість збуджує голод незнаного. Ніколи не доторкалися до неї пальці мужчини, як до чогось свого, тимчасового чи назавжди.
По відношенні до хлопців, які крутилися біля неї, навіть по відношенні до тих, які подобалися їй більше, ніж вона їм, зберігала королівську незайманість. Сама себе піднесла на щабель недосяжного ідеалу. А коли іноді мріяла про того першого, що оволодіє нею, то ніколи не уявляла його собі у своєму середовищі. Мав бути хтось значно вищий за її суспільне становище, а що таких, на її думку, майже не було серед українців у Галичині (ті, що й були, то одружувалися за границею!), то допускала у своїх думках і іншу національність, хоч це суперечило її патріотичному вихованню.
Ясінський, маючи її знову у своїх обіймах, говорив:
— А все це разом, Зонечко, одна велика комедія… Чи ми з вами хочемо освіти для хлопа — все одно, руського чи польського? Ми не хочемо освічених хлопів, бо ми не можемо дати собі ради з своєю освіченою інтелігенцією… А пропо…[153] ви читали у вчорашньому «Голосові народу» виступ лікаря Добровольського? Я розумію, — він був такий схвильований, що мусив закурити, незважаючи на те, що руки його були так приємно зайняті, — я міг би ще зрозуміти… но, розумію, коли такий собі робоцяж вилізе на трибуну з бочок по оселедцях і горлає, що йому в Польщі тісно… Диявол знає, може, такому і справді тісно… але ти лікар… на посаді начального лікаря повітової каси хворих — яке ти право маєш паплюжити власну державу чи хоч би порядки в тій державі? І про що ішлось… що це за така страшенно важлива подія, що змусила доктора Добровольського до прилюдного виступу? Як ви думали б, Зонечко? Десь у Теребовельському повіті під час пацифікації улани, пробачте мені, моя мила, за грубий вислів, наші улани потріпали трохи якусь бабу по «старій пані»… І з цього зараз такий рейвах робити? Фотографувати побиту бабу в тисячних тиражах?
— Я чула, що то була вчителька і… вона померла, — промовила глухо Зоня.
— Но… но… а хіба вчителька не баба? Що з того, що померла? Прийшов її час, і померла… закопали б у землю — і квита… Ви знаєте, що вони зробили? Відфотографували те… неприличне місце… на похорон їздила делегація «товажишек» аж з Варшави… такі історії… з одною… якоюсь там сільською вчителькою… І такий Добровольський… загально ще до вчора шанована людина… Інтелігент… поляк… виступає з обвинуваченням у газеті… Проти кого, я вас питаю? Ні… ні, нам не треба освічених хлопів, бо ми не хочемо мати в себе завтра земельну реформу, ми не хочемо, правда, Зонечко, комунізму у своїй державі… Ми це з вами розуміємо… Розумів це добре і ваш покійний батько… Він умів дивитися вперед… Так, він розумів життя… Нап'ємося, Зонечко, нап'ємося…
Віддаль між ними така, що їх чарки торкаються з дзенькотом, який звучить Зоні, як застережливий сигнал.
Все ж таки, незважаючи на легке сп'яніння, незалежно від блаженного стану, в якому ширяє Зонина душа, щось підсвідомо вистукує, що це — тимчасове. Назавжди, постійно гарантованим має бути посада. Зоня дуже обережно, намагаючись вимовляти якомога лагідніше, натякає на посаду, бо час минає… а їй потрібно (цього не каже вголос) думати про від'їзд. Сама задоволена з себе, що може ще так тверезо і логічно керувати думками. Цим разом Ясінський не ображається, що йому нагадують неприємні речі.
— Ах, Зоню, — інтимно поправляє їй волосся над чолом, — ми цю справу інакше розв'яжемо. Я повинен зберегти вірність другові, але й не зрадити при тому ойчизні. Я вам даю працю у самому Львові, тільки не учительську. Згода, сонечко ти моє, згода?