Зоня не хоче пишатись своїм героїчним вчинком. Навіщо? Вона вимовляє ці слова дуже просто. Сам же вчинок заховує в собі пафос і героїзм наших днів.
Олена, яка вже трохи отямилась від першого удару, не знає, як поставитись до події: чи пишатись дочкою, чи боліти над її життєвою недосвідченістю. Як сказав Філько: «Нездоровий романтизм, за який треба платити». Це правда, але воно, може, навіть цінніше за гроші — отакий чесний, твердий характер? Правда, бувають моменти, коли Олені чомусь не віриться, що Зоня розповідає. Ще недавно була Олена певна, що її діти ніщо інше, як вона сама в п'ятьох образах. Але після весілля Катерини, а може, навіть раніше, почала привчати себе до того, що краще сумніватись заздалегідь, ніж простувати з зав'язаними очима, а потім розчаруватись так гірко.
Зоня, незважаючи, що свої, не виключаючи навіть Марині, ніби притакують їй, відчуває: вони не вірять її словам. Найдошкульніше, хоч як дивно, це вражає її в Марині. Та дівка до того впливає їй на нерви, що Зоня не може переносити присутності Марині. Та водночас її просто вабить саме з Маринею починати балачку про Ясінського і посаду, від якої вона відмовилась. Зоня не може перенести і того, що Слава завжди має якісь секрети з Маринею. Регочуться і перешіптуються по кутках. Звичайно ж, про Зонину поїздку до Львова.
Сьогодні зранку Зоня знову заскочила Славу, коли та шепотілася з Маринею в кухні.
— Що там за секрети? — запитала неприязно.
Мариня чмихнула в кулак.
— Нічого… Говоримо ми, коли стануть всі Україну будувати, то не буде кому свиней пасти.
Відповідь була безглуздою, але влучною. Зоня, як стій, прискочила до Марині, схопила ту за пазуху і, незважаючи на невідповідність сил, трусонула нею, аж Мариня зубами зацокотіла.
— Доки це буде? Га?
Але одразу схаменулась і, невдоволена зі своєї нестриманості, пустила Мариню. Найнеприємніше те, що Слава була свідком тієї сцени.
— Чого стримиш? — накинулась на Славу. — Іди собі до кімнати.
Слава пересмикнула плечима і не рушила з місця.
Мариня, приголомшена несподіваним нападом, в перший момент злякалась, але за мить, коли Зоня пустила її, розмахнулась рукою, не вдарила, але цього одного жесту було досить. Зоня скрикнула так, що Олена, як причісувалась, з гребенем у руках, прилетіла в кухню. Зоня забилась в істериці:
— Мамо! Хай мама каже тій дівці піти геть з хати, бо вона колись уночі поріже всіх нас. Мамо, я боюсь! Геть мені з хати, геть!
Мариня побігла до Мажарина по валеріанку, але того не було вдома. Вона накинула кожушину і подалась на Джерельну, до Безбородьків. Не квапилась занадто. Від того не помирають, міркувала по дорозі без зловтішності. Просто зраділа, що трапилась нагода вирватись трохи з хати на свіже повітря.
Доки повернулась з краплями, Зоня сиділа вже за столом і пила чай.
— Мариню, — закликала Зоня лагідним тоном, який не сподобався Марині.
«Агі, — подумала Мариня, — ця-то вміє мінитись, мов гадина до сонця». Підступила до столу з флаконом у червоній руці і чекала, що буде далі.
— Мариню, я хотіла б знати, що це все має означати? Я вимагаю пояснення від Марині, — розуміє Мариня?
Мариня пошукала очима Славу. Слава зробила невиразну гримасу устами, що могла означати «так» і «ні». Тоді Мариня відповіла різко:
— То має означати, що ні я… ні Славуня… ні Нелька… ні їмосць навіть — ніхто в домі не вірять, що паннунця добровільно зреклися тої посади. Хотіли паннунця чути правду — то мають правду.
Зоня відразу кинулась до дверей:
— Мамо! Нелю! Олю!
Олі не було. Вибігла кудись у пальто наопашки. Олена й Неля з'явились неохоче, зовсім не захоплені новою сваркою в домі.
— Мамо, то правда, що мама не вірить, ніби куратор давав мені посаду, а я не хотіла її взяти?
Олена, мов налякана миша, забігала очима по підлозі.
— Та не взяла, то й не взяла, твоя справа. Вже пропало. І пощо стільки розводитись над цим.
— Ні… ні… хай мама не викручується, хай мама мені відверто скаже: вірить чи не вірить мама?
Олена подивилась благально на неї: чого та Зоня знову причепилась до неї?
Неля підійшла до Олени і якось по-материнському накрила її своєю рукою.
— Ти можеш до всіх чіплятися, тільки маму лиши мені в спокої! А коли хочеш знати, то Мариня правду сказала. Ніхто з нас, хай мамця не виправдується, — лагідно перебила Олену, — ніхто з нас не вірить, що ти… добровільно відмовилась від посади.
На велике здивування, Зоня, замість скипіти, — Мариня навіть про всяк випадок приготувала флакон, — немов повеселішала. Окинула всіх тріумфальним поглядом і запитала з притиском: