— Я вас прекрасно розумію, можете повірити мені, — редактор потис йому сильно, значуще руку.
Знайшовшись поза впливом тієї людини, на вулиці, Орест Білинський спіткнувся об думку, наче об конкретний предмет: стривай! Чоловік, з яким він говорив, — не редактор, а газеті не потрібні правничі поради. Йому просто треба було дізнатися, як і що думають такі, як він, Орест Білинський.
І, наче страхуючись перед закидом, який хтось колись міг би йому зробити, сказав собі: «Що б там не вийшло, то я одне тільки знаю, керувала мною найкраща воля і діяв я в найліпшій вірі».
— Як прийде весна, — сказав Север котрогось морозного дня, — я поведу тебе у березовий гай на проліски.
— А я не хочу пролісків! Вони без запаху і такі бліді, анемічні, а бриндуші пахучі й голубі.
Кажу собі, що голубий мусить походити від блакитно-сірого забарвлення голубів, і скоряюсь.
— Як прийде весна, підемо в «Березове» точити сік з берези?
— Ні, — каже Север, — не будемо ранити берези.
Так часто забуваю, що він лікар.
— Заберемо з собою кольорові олівці і будемо ловити перші барви весни на папір…
…Як буде весна… Як прийде весна… Скільки ми собі обіцяли на весняний час, а тепер, коли бринять уже берези і рожевіють бруньки на вільхах, ходить мій хлопець з опущеними плечима, сумний чогось, а мені теж нелегко.
Зоня щовечора дорікає мені Севером:
— Компрометуєш себе тільки і ганьбиш цілу родину. І чого ти волочишся з ним десь на полях? Я сама якось бачила, як він чистив пальто від болота… може, з годину. Сиділи ви на тому пальті чи лежали?
Що я можу на те відповісти? І сиділи, і лежали. Север говорив мені про якогось французького художника, — Гоген, чи як він там називається? — що той у своїй творчості користується лише основними кольорами. Ми з Севером лежали горілиць і намагались дивитись на світ крізь окуляри Гогена. Спочатку це виходило: небо було синє, лан з озиминою зелений. Але ліс майорів чимсь фіолетово-сірим, і тут наш Гоген терпів поразку.
Зоня вживає для визначення наших прогулянок такі вирази, як «тягатись», «волочитись», і паралізує ними всю мою добру волю виправдати себе і його. Мовчу. Тоді Зоня, яка гадає, що має право до цього, починає добиратись до мене з іншого боку:
— Чи він має хоч серйозні наміри щодо тебе? Чи казав він тобі щось про одруження?
О господи, чи про такі речі треба говорити? Чи вони не розуміються самі собою там, де двоє любляться?
— Звичайно, ми колись поберемось, — мурмочу з мукою. Може, нарешті перестане сестра шпигати мене.
— Е, то ти так думаєш! Так кожна дівчина гадає… Але чи освідчився він тобі? І коли він гадає з мамою або зо мною (чи чув хто таке? Север має з нею про мене говорити!) поговорити?
Мені робиться смішно. Не розумію, наприклад, слова «освідчитись». Не вживають його тепер. Випало з сучасного словничка закоханих. Молоді любляться, розлучаються, іноді (але тепер це стало дуже рідким явищем) одружуються, і все те відбувається якось природно.
Зоня сердиться.
— Не розумієш, що значить освідчитись комусь? Казав тобі, що тебе любить?
Червонію не від сорому, а з гордощів за свого хлопця. Не сказав мені цього. Був такий чуйний, що не говорив про ці справи.
— Як то, не просив твоєї руки?
Не витримую і сміюся вголос.
— Чого ти по-дурному регочешся? — кричить на мене Зоня.
— Ну і як же не сміятися? Де ж ти бачила, щоб тепер чоловік аж просив у таких справах?
— Ну, коли так, — сіпає Зоня головою, мов молодий лошак, — то я з ним сама поговорю.
На коліна ладна я впасти перед нею, щоб тільки одмовити її від цього наміру.
Брешу, що сама переконаю Севера, аби поговорив з мамою.
Такі сцени в нашому домі, на жаль, відбуваються щовечора і погано впливають на мій настрій. Це помітив і Север.
— Ти чогось сумна, мишко?
— Бо цей світ іноді якийсь такий дурнуватий… — кажу.
Бере мене в обійми, замість підтримати мене, сам шукає захисту в мене.
— Мишко… мишко, ти повинна завжди бути веселою, бо вся твоя міць у тому, що маєш таку широку віру. Це трохи недоладно сказано, але воно так… саме — широка та твоя віра…
Може, і його правда. Мій смуток, видно, не такий глибокий, коли від якогось часу сняться мені безнастанно зелені луки, зацятковані кульбабою, а по тих луках походжають дивні, на високих ногах, строкаті птахи, і кожен птах — окрема пісня.
Север таке сказав про мої сни:
— То твоя велика життєвість так виявляє себе.
Я хочу, щоб Север оженився на мені. Іноді думаю, хоч стараюсь не допускати таких думок, не гідних нашого кохання, що було б вигідно вийти заміж так, як Катерина, за лікаря. Хотіла, аби Север оженився на мені, ще й тому, що мала б змогу вдень і вночі бути вкупі з ним. Буквально лічила б кожний новий срібний волосок на коханій голові. Буває й таке, що відчуваю страх перед одруженням навіть з Севером.