— Це ти, Славуню! — так здається, чи мама справді тішиться моєю появою? Підходжу ближче, боса і в нічній сорочці.
Маю таку велику, неймовірну просьбу до мами. Ні, ще раз ні. Такі речі не можна холодно, по-купецькому викласти. Вони вимагають настрою, мов квітка води.
Може, коли б я могла лежати в мами на грудях або стискати її у своїх обіймах, це прийшло б легше… але… тільки тепер усвідомлюю, що, власне, ми з мамою душевно далекі.
Мама досі була радше предметом піклування з нашого боку. Чи мої поцілунки й обійми отак, зненацька, не здадуться їй дикими, не злякають її? А крім того… чи мала моя мама у своєму житті справжнє кохання?
Бо татка, хоч не маю для цього жодних фактичних доказів, здається мені, не любила вона занадто. Це я почала розуміти ще до відходу татка від нас.
Мама якось без слова викрила себе так, як і татко викрив себе тим, що перед смертю тільки про маму питав і тільки за нею водив очима.
Останні свідомі слова таткові були:
— Лише їй не зробіть кривди… — І сама та для стороннього вуха незначна обставина, що, замість слова «мама», вжив займенника, відразу кинула новий промінь світла на співжиття татка з мамою.
Аж дивно, що ми, діти, нічого не знаємо з інтимної біографії наших батьків. Окутані німбом непогрішності, вони в нашому дитинстві виконують роль міфічних богів, але згодом, коли ми стаємо критичнішими, облітає позолота з ідолів і ми зустрічаємось з недосконалими, незнайомими людьми, яких ми повинні розуміти, виправдувати
і… пробачати їм.
Невимовно хотіла б я знати, чи моя мама кохала когось, крім батька, отим справжнім, дурним коханням, від якого нема рятунку. Дивно й трохи аморально, бо це стосується матері, але я погодилася б, аби мамине кохання відносилось навіть до часу, коли мама була вже замужем, тільки щоб воно було колись у неї. Інстинктом почуваю, що мою справу можна зрозуміти тільки серцем. А як може зрозуміти її серце, що само ніколи не горіло?
Стою вже задовго мовчки, і тому треба щось сказати.
— Так ще рано, а мама вже не спить…
— Та я ніколи в цю пору не сплю. Але чого ти так рано схопилась? Іди до ліжка, бо ще застудишся і дістанеш нежить.
Шукаю очима, що можна накинути собі на плечі. Ось стара полиняла капа.
Сідаю біля мами в ногах. Тепер мені здається, що мама не зовсім рада мойому товариству. Може, замислилась над чимось або просто молилась лежачи, а я їй перебила?
— Я хотіла б сказати мамі щось…
Мовчанка. На обличчі мами не бачу найменшого зацікавлення. Відчуваю, що мама буде рада, коли я залишу її саму. Як же можу?
— Мама знає…
Хто це набрехав, що рідній матері можна відкрити найтаємніші справи серця? Ой боженьку! Справді, ні до кого не зв'язує нас такий туман сорому, як саме по відношенню до рідної мами.
— Мама знає, — ледве вимовляю, — я і пан Мажарин…
Ні, нізащо не вимовляю слова «любимось». Ніколи не вимовлю цього слова вголос, у присутності мами. Це тільки на сцені соромливі дівчата слізьми випрошують у матерів благословення на шлюб з тим, з ким вони кохаються. В житті ми не такі соромливі й не такі сміливі.
Мама робить боязкі очі, але вони скоро розпромінюються. Вона, бідна, догадується про правду, але не передчуває безодні, над якою зависла ота істина.
— Що ти і пан Мажарин? Що, Славцю? — в її голосі стільки заохочення, стільки намагання допомогти, що я трохи сміливішаю.
Чи не здається тій страдниці, що після розчарувань, після кривди, якої завдала їй Катерина, я, наймолодша, маю все надолужити, знову зробити добрим?
Зовсім певно — їй так здається.
Мама простягає до мене руки, але я не лечу в них. Мене стримує свідомість, що ще хвилина-дві — і її веселість згасне, як свічка на вітрі.
— Мажарин хоче на мені женитись, але…
Може, брешу? Чи справді він хоче женитись, чи тільки кохає мене?
Кажуть, що чоловіки вміють прекрасно розрізняти одне від другого.
Мама чує вагання в моєму голосі і прибирає вичікувальну поставу.
— …Але він має гонорові борги… Ах, не карти… — спростовую поквапно, бо бачу, що мама злякалась цих слів. — І тому, мама розуміє…
Біль, що затьмарює мамине обличчя, падає на мене, як ляпас…
Як же поясню, що моя справа має протилежно відмінний характер від справи Безбородька? Як переконаю маму, що тут йдеться про гроші ради них самих, але ті нещасні гроші мають бути тільки засобом, який повинен врятувати його честь і наше щастя?
— Ай… — стогне мама. — І цей теж хоче грошей? Який світ! Які тепер женихи…
Схвильована, розповідаю недокладно історію з Задорожним. Вже не йдеться ні про Севера, ні про мене, байдуже, чи буде він при мені, чи забере його ота Емілія, хочу тепер тільки виправдати його перед мамою, за всяку ціну не допустити, аби мама ставила Севера на одну дошку з Безбородьком.