Тепер здавалась мені тітка Клавда дуже багатою. Банки вміють держати таємниці, а коли б можна було вдертись в їх бухгалтерію, то, напевно, ми всі здивувались би сумі, яку має тітка на своє або підставне прізвище.
Піти і попросити в неї грошей?
Ні, так не можна. Вона любить свої гроші. Не можна в когось одбирати предмет його любові. Може, піти і попросити, дуже смиренно, дуже просити, аби своїм майном поручилась за Севера в банку? Не знаю добре цієї процедури, знаю тільки, що це щось неприємне для власників, ніби моральна пляма майна.
Чи піде на це тітка Клавда? І чому мала б зробити мені таке велике добро, коли ми стільки років не любили її, критикували і висміювали поза спиною?
Господи, яка мука це все! Іноді маю враження, що по коліна бреду в якомусь солонці, витягну одну ногу з намулу, а друга ще глибше застряє. Трохи блисне мені надія, а підступний сумнів зразу гасить її.
Коли б я вміла якось передати тітці Клавді, що на майбутнє вже любитиму її до самої смерті. Може, придалося б їй на старість чиєсь віддане, вдячне, вірне серце? Може, збудився б у ній материнський інстинкт, і вона полюбила б мене і Севера, як своїх дітей?
Але всі ці філософські думки в'януть, як тільки переступаю поріг тітчиного великого покою.
Гарна тіточка з портрета посміхається до мене, але вона не може нічим допомогти.
Жива тітка Клавда дивиться на мене з-під окулярів не дуже приязно. Вона має рацію. Приходимо до неї тільки тоді, коли нам чогось потрібно.
— Що там скажеш, тримбулько?
Подобається тітці порівнювати мою тонку фігуру до цибульки-зрізанця.
Тепер це порівняння мене більше лякає, ніж смішить. Тітка в одному з своїх, як сама називає, кінських, нестримно глузливих настроїв, які знищують і затруюють все, що потрапляє в їх поле. Інстинкт підказує мені бути радше розсудливою, ніж грати на сентименті.
Відкашлююсь, мов декламатор-дилетант, і починаю діловим, у міру наполегливим і в міру стриманим тоном: приходжу до тітки зі справою. Чи тітка не згодилася б поручитись у банку за одного дуже поважного, на добрій посаді чоловіка? Йдеться про більшу суму, а тим самим і про інтабулю.
Сама почуваю, які нестосовні ці слова в моїх устах. Боюсь глянути тітці в обличчя, щоб не вичитати з нього вирок для себе. Але все одно вироку мені не уникнути.
— Ні.
— Чому ні? — Німію одразу і відчуваю: ось-ось вибухну плачем. — Це дуже поважний чоловік… чесний… Інтабуля — то тільки формальність.
— Та що ти кажеш? Справді є ще десь на світі чесні люди? — глузує моя тітка.
Ковтаю сльози й не відповідаю.
— Ну… ну… що то за ананас, який навіть у тебе протекції шукає?
Могла я надалі зберегти гідність мовчанки, але чорт спокусив мене, і я прихапцем викинула з себе:
— Це мій наречений… доктор Мажарин…
Сказала й відразу сіла з великого виснаження. Чи це була прелюдія смерті? Можливо, але в мене не було інших почуттів, крім бажання жити. Весь мій розум, вся моя свідомість, всі добрі і злі сили моєї волі були скеровані тільки на одне: рятувати Севера.
Я готова була впасти тітці до ніг і цілувати її заяложені пантофлі, щоб вона тільки подала нам свою допомогу. Я ладна була дати в оренду себе, своє тіло, своє здоров'я, всю молодість, все, крім серця, щоб тільки роздобути оті прокляті дванадцять тисяч, але живий товар за наших умов не цінився так високо.
Я хотіла за поруку, за тих дванадцять тисяч (це ж жодна даровизна з боку тітки Клавди!) зобов'язатись забезпечити тітці до самої смерті достатнє, спокійне, затишне життя, навіть коли б ми обоє з Севером мусили недоїдати. Цю думку висловила я вголос.
Тітка Клавда розсміялась, навіть шкіра їй на шиї затрусилась, як у старого трухана.
— Спокійне… спокійне життя! Що за ідіотизм! А то знала, що сказати! А то мені подобається! Та я, тримбулько, як маю починати спокійне життя… то краще мені відразу собі похорон замовити… Та я тому і живу ще на цьому божому світі, що псую вам нерви, що бог якийсь клопіт дає! Ой, не знаєш ти своєї тітки… не знаєш…
Світ мерехтів мені від сліз, що самі чогось, чудні, лізли на очі. Тітка не помічала їх, і це добре.
Тітка Клавда запалила люлечку і заходила по хаті з руками на спині (цей самий рух мав і татко — невже це спадкове?).
— Кажеш, заміж збираєшся, — запитала мимохідь, а потім ніби забула про мене і за своєю звичкою почала розмовляти з собою: — А то мені подобається! Забаглось Катерині хлопа («Чи це дійсно можливо, що тітка Клавда була колись молода і не говорила брутальностей?» — запитую сама себе) — куди по допомогу? До тітки! Прибігла сюди заплакана, задихана, непритомна: «Хай тіточка щось радить… хай тіточка щось придумає… хай тіточка щось комбінує, щоб він не догадався, що ми банкроти…» Ага, меблі! «Добре, — кажу дівці на розум, — добре, я тобі допоможу, умеблюєш собі три кімнати, як сама схочеш, але за те я теж хочу щось мати. Розумієш?» — «Розумію, — каже та, — погоджуюсь на процент, який самі собі тіточка визначить…»