Та ядро зла було не в самому факті відхилення від норми, а в тому, що факт цей в силу об'єктивних обставин мусив залишитись безкарним, а ще більше тому, що зерно зла впало на вдячний грунт.
Отець Річинський незабаром дістав можливість переконатися, до якої міри цей грунт підготовлений під подібний посів.
Від незапам'ятних часів у тих околицях було заведено, що двічі на рік — на водохрещі і перед Великоднем — священик з дяком і паламарем ходив по хатах з молитвами. За ними на пристойній віддалі йшов маленький гуцульський коник, запряжений у відповідний до свого росту віз. Від кожного нумера священик отримував чотири повісма і піврешета, а в багатших — повне решето збіжжя. А коли кінчався обхід, конячка добре напружувала сили, щоб завезти замолене добро під комору на приходстві.
Випадок з Мартинчуковими хрестинами стався у половині квітня, а на початку травня випало Аркадієві ходити по хатах з кропилом з приводу великодня.
Почали, як завжди, з Василевого кута. Сьомою з черги була хата Мартинчука. Аркадій завагався. Не знав, як бути. Обминути це обійстя — значило б визнати себе ображеним людиною, яка надто вже низько стоїть у суспільній ієрархії для того, щоб образити його, Аркадія Річинського. Зайти ж у подвір'я цього розбійника — значить, наразити себе на можливу образу не тільки своєї персони, але й дати тому антихристові нагоду підняти на глум церковний обряд.
Заки Аркадій вирішував, паламар підтюпцем перший вбіг на подвір'я. Завертати було вже ніяк.
Насторожений, весь внутрішньо мобілізований вступив Аркадій у стіни хати безбожника, і — о чудо! — назустріч вийшла усміхнена широкоброва молодиця з повним решетом червоної, як мідь, пшениці і з двома повісмами через плече.
Аркадій так розчулився, що нізащо в світі не хотів прийняти повного решета. Молодиця з свого боку теж не хотіла поступитися. Вовтузилися якийсь час з решетом, поки вся пшениця не опинилася у мішку на возі.
«Це найбільша моя перемога за останні роки», — подумав Аркадій, наближаючись до обійстя Маріолиної невістки, теж удови. Анна була молода, до біса вродлива, але язиката баба.
Аркадій знав, що Анна не дуже додержується шостої заповіді[18]. Жінки в селі ненавиділи її, а чоловіки, навпаки, тихцем хвалили Анну, приповідаючи, що добрий бог нікого не обминув, кожного наділив якимсь талантом.
Угледівши ксьондза, Анна відчинила двері, кланяючись так низько, що довга, до пояса, пазуха відслонила всю природну принаду її грудей. Аркадій, відчуваючи на собі дошкульний погляд паламаря, пройшов повз хазяйку хати, начебто не помічаючи її.
Річинський благословив замисник, лави, святі образи, неприбрану постіль з двома добре-таки прим'ятими подушками, припічок, двері…
Анна стояла біля печі, лукаво посміхаючись.
Паламареві, старому, засушеному чоловічкові, не подобалася поведінка Анни:
— Нема чого тут посміхатися і затримувати нас… Диви на неї! Не виділи! Давай збіжжя і повісмо, — дивись — часу нема!
Тоді Анна взялася під боки, зробила плавний круг, ніби в танці, і, повівши по-циганськи плечем, стала поруч з Аркадієм.
— А отець, — вискалила білі, як ріпа, зуби, — поможуть мені збіжжя молотити? Чи, може, тоді, як стемніє?.. Ха-ха-ха!..
Аркадій, забувши навіть перехрестити хату, поквапно пустився з цього триклятого подвір'я. У вухах його лящав диявольський сміх розпусниці.
Від Анни почавши, за винятком багачів, ніхто більше не виносив ні збіжжя, ні повісма.
Аркадієві стало ясно, що тут йдеться про організовану змову, а історія з Мартинчуком так само, як і з Анною, не була випадковою. Ініціатор змови так хитро сховався за спину Анни, що Аркадій, хоч і бачив його, не міг вказати на нього пальцем.
Ні наступного різдва, ні на водохрещі Аркадій не вийшов у село з свяченою водою. На різдво, правда, багаті газди вислали по нього встелені периною та вкриті килимами сани, але Аркадій подякував за увагу і відмовився від честі, посилаючись на застуду. Розумів, що такий парад (піп з кропилом на санях, вистелених перинами) зробив би його смішним в очах мирян.
Крім того, Аркадій був переконаний, що дуки вислали по нього коні не з прив'язаності до звичаю, а наперекір бідняцькій голоті.