— Коли б наш тато жив, то він порадив би, що з тобою робити. А так, що я знаю? Куди я, бідна вдова, маю вдатись? Хіба запишу тебе до тієї гімназії, бо маю там знайомого двірника і він не дасть тобі кривди зробити…
Таким чином, Філько на тринадцятому році життя опинився в першому класі гімназії. Мати згодом переїхала на село до брата, а Філько пішов квартирувати до того двірника, що мав опікуватись ним. Машини «Зінгер» при маминій мозольній праці вистачило на два перших роки. У четвертому класі Філько вчив уже товариша. До п'ятого класу мама щотижня приносила йому з села в традиційній кобяльці[27] хліб та дещо до хліба. З п'ятого класу Філько змінив квартиру, і мама перестала ходити до нього з напханим кошиком.
Але зовсім не тому, що материна допомога стала зайвою. Хоч прибутки у нього зросли (давав він уже тепер два уроки, один з них — синові викладача латині), але й витрати з'являлися щоразу нові й зовсім не передбачені.
Філько почав добирати собі товаришів. Він добре знав, з ким йому було б вигідно дружити. Та знав і те, що свого становища не окупить ні винятковими здібностями (бо таких не мав), ані кулаком, що теж не був міцним. Єдиним фактором, на який він міг покладатись, були гроші. Частував потрібних товаришів цигарками, запрошував на свій кошт до кіно, театру, шинку, будинку розпусти, і це створило йому популярність серед товаришів.
Тепер він сам їздив під неділю по харчі додому. Бувало таке, що мама, умовившись з ним заздалегідь, приїжджала до міста. Але вже не заходила на його нову квартиру, тим більше до гімназії, як раніше.
Мама серцем відчувала зміни в поведінці сина, про які не хотіла говорити. Він був безмежно вдячний матері за її чуйність і самовідданість. Приїздив додому завжди в гарному убранні, навіть чепурний, злегка чванькуватий, але до матері, коли залишались удвох, був нелукаво ніжним і добрим.
Чи того вистачало їй? Синок умовляв себе, що так. Мати померла від виснаження якраз під час тих канікул, коли він склав іспит зрілості. Філько затримався на селі, щоб впорядкувати свої спадкові справи. Йшлося про те, щоб опікун допоміг йому продати городець, який мама купила, позбувшись хатини у місті.
До Відня Філько виїхав, маючи в кишені всього-на-всього двісті доларів. Проте віз з собою щось більше, ніж гроші. Віз глибоку віру у свою щасливу зірку, у своє виняткове місце серед людського муравлища.
Середній, якщо не низький, на зріст, опецькуватий, з великими та круглими, як у ляльки, очима і куцим, як для чоловіка, носом, говіркий всезнайка, спочатку він був серед студентів «фігура коміка».
Згодом його становище в студентській громаді почало набирати іншого характеру. Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько готувався з дійсно демосфенівською упертістю, створили йому славу доброго промовця. Потім наспіла доповідь про взаємовідносини філософії і природничих наук — тема, над якою два роки працював один швейцарець німецького походження, що жив з Безбородьком в одній квартирі і не знав української мови. Далі дружба з професором Адлером, яка, власне, зводилася до того, що Безбородько ходив до професора на квартиру й допомагав йому при складанні німецько-латинського медичного словника.
Все це і зумовило славу Безбородька серед українського студентства у Відні. Дійшло до того, що на студентських вечірках дівчата вважали за свого роду успіх протанцювати тур вальсу з Безбородьком. Повернувшись у рідне містечко з закордонним дипломом, він вважався персоною грата серед вершків місцевого суспільства.
З Катериною Річинською Безбородько познайомився на балу в клубі «Бесіда». Ще в день балу Безбородько не думав, що буде на ньому. Знав, що такі бали — не що інше, як прилюдні торги на дівчат. Не заперечував того, що і йому колись доведеться вибиратись на такий ярмарок з метою купити і продатись за можливо найвищу ціну, але поки що відкладав цю справу.
По секрету сказати, саме в цей час його увагу займала молоденька сестра-практикантка, що недавно оце з'явилася в лікарні, де він працював.
Маючи відомості про те, що Валя саме цієї ночі чергує, Безбородько вибрався до лікарні нібито екстрено відвідати одного важкохворого, який з доручення директора знаходився під його особистим наглядом.
Біля своєї брами побачив маклера. Міг би пройти повз нього, як повз неживий предмет. Суліман не приступив би до нього, коли б вичитав з його обличчя, що пан доктор бажають собі цього, але Безбородька заїла цікавість: що він тут хоче? Суліман колись посередничав Безбородькові у справі однієї чималої грошової позички, і доктор вирішив, що на майбутнє може бути вигідним помітити зараз приліплену до брами постать.