– Ну ж бо, виходьте, кровопивці! Від мого часникостріла ще ніхто не втік! – вигукнув він.
Та тут диво-пилосос якось чудернацько гикнув і вимкнувся. Щось явно пішло не так. Дірк струснув шланг пилососа, повертів його в руках, зазирнув у лійку, не зчувшись при цьому, як наступив ногою на одну з кнопок. «ВУМ-М-М!» – прокинувся пилосос. «БЛУМП! БЛУМП! ГРУМПФ!» – почулося з лійки. Річ у тім, що нога Дірка обрала замість режиму розпорошення режим очищення – від чого лійка вмить засмоктала голову мисливця.
– Ти теж чув ці дивні звуки, Польді?
Фрау Газе стривожено озирнулась навсібіч і про всяк випадок узяла Польді на руки. Раптом їй в очі впало небачене видовище: на галявині біля власного будинку борсався Дірк, відчайдушно намагаючись витягнути обличчя з лійки.
– О боже! – жахнулася фрау Газе.
Але Дірк ван Комбаст не почув її. Він взагалі нічого не чув через страшенний гул. Щоки, лоб, ніс і рот пекло від болю. Б’ючись із власною зброєю, він щосили намагався позбутися злощасної лійки. Нарешті мисливець перечепився ногою за пилосос і впав. Дивом йому вдалося намацати кнопку вимикання. Пилосос затих. У нозі щось хруснуло. Зі звуком «ПЛОПП!» лійка виплюнула обличчя Дірка, і повітря прорізав несамовитий крик.
– О-о-о-о-о-о-о-о-о-ой! – кричав від болю Дірк верескливим фальцетом. Цей крик нагадував ридання неналаштованої скрипки. Чи сповнений відчаю крик людини, в шию якої вп’явся своїми гострими іклами вампір. Чи, коли вже так, стогін мисливця на вампірів, чиє обличчя щойно побувало в лійці!
«Ну це вже, знаєте, занадто», – подумав Польді. Спогади про страшну лійку ще не згасли в його пам’яті. Мало того що від цієї диявольської штуковини постраждав він сам – тепер вона засмоктала ще й голову його ідейного споборника! Верещання Дірка проникло в кожну шерстинку, у кожен куточок собачої душі. Раптово згадався й той біль, що Польді довелося зазнати вдень. Пес скиглив, гавкав, підстрибував на місці, крутився навколо власного хвоста, знову гавкав…
– Польді! Любий! – намагалася вгамувати його фрау Газе.
Але Польді розійшовся не на жарт. Зараз він готовий був розділити з сусідом весь страшний біль.
Концерт у клубі «Бет Чорч»
Поки Дірк ван Комбаст безуспішно намагався подолати сусідів (утім, потім він скаже, що просто проводив учення), Сільванія і Дака летіли в Шаттенвальде. Їхня мандрівка проходила загалом рівно, попри кілька дрібних неприємностей, без яких у Сільванії не обходився жоден політ. Літати вона не надто любила, та й робила це вельми незграбно: то в дерево вріжеться, то за шпиль зачепиться. Але, хай там як, близько півночі сестри приземлилися біля занедбаної церкви і, затамувавши подих, увійшли всередину. Дака до найдрібніших деталей намагалася запам’ятати все побачене, вбираючи в себе нові враження з такою жадобою, з якою вона зазвичай уминала кров’яний гаспачо.
Там, де в церкві зазвичай розташований вівтар, спорудили величезну сцену. На ній, зайняті останніми приготуваннями до концерту, метушилися робітники. Залу освітлювало безліч смолоскипів. На колонах висіли таблички з написами: «Прохання утримуватися від стрибків і флопсів під час концерту!». Хрестів ніде не було видно. Інтер’єр зали витриманий в багряних тонах. В одному з куточків затишно розташувався бар, де можна було купити коктейль криваво-червоного кольору. Від такої атмосфери у будь-якого вампіра на душі мох заквітне!
Сільванія схвильовано оглядалася навколо себе.
– Ну, ходімо ж, – смикала її за рукав Дака. – Нам будь-що-будь потрібно зайняти найкращі місця!
Протиснувшись крізь натовп фанатів, сестри опинилися біля самісінької сцени. Тим часом робітники вже розставили інструменти, і світло в залі згасло.
Дака нетерпляче застрибала на місці.
– Дякую тобі, люба сестричко! – прошепотіла вона Сільванії.
Темряву осяяли промені прожекторів. Сцена зникла в клубах диму. Незабаром дим почав потроху розсіюватися, і перед глядачами з’явилися четверо: барабанник «Криптон Крекс» Рафф, басист Онко, Бато, який грає на трубі з гігантської людської кістки, і, авжеж, ВІН. Фронтмен «Криптон Крекс» – Мурдо. Він був блідий і худорлявий. Синяво-чорне волосся з яскраво-червоними пасмами стирчало врізнобіч. Дака дивилася на Мурдо як зачарована, не зводячи очей з його темно-червоних губ.
– Datiboi, Німеччино! Привіт, Шаттенвальде! Ну що, розгойдаємо цей клуб?! – прокричав Мурдо в мікрофон.
– YEAH!!!4 – підхопили фанати.
Мурдо хрипко розсміявся. В його очах палахкотіли пустотливі вогники.
– Ні, не будемо ми розгойдувати цей клуб – ми його просто знищимо вщент, чи не так, народе?!