Дака стояла посеред кухні, схрестивши руки на грудях.
– Досить із мене! Набридло так жити! Я більше не хочу приховувати, що я напіввампірка! Негайно піду і всім розповім! – волала вона.
– Як же мені остогидли ці суперечки, – Ельвіра пустила очі під лоба. – Я ж тисячу разів казала вам: не можна розповідати людям правду про нашу сім’ю. Люди бояться вампірів. А коли люди когось бояться, вони стають агресивними. Люди – вони як звіри.
– Тоді людям потрібно пояснити, що вампіри – зовсім не такі вже й страшні! – продовжувала Дака.
Ельвіра ніжно погладила її по жорсткому волоссю, що стирчало навсібіч, як стерня.
– Якби ж то все було так просто, кажанчику… Усі люди бояться незвіданого. Цей страх живе глибоко в серці, і нічого із цим не поробиш.
Тут на кухню зайшов Міхай. Побачивши на столі пиріг, він занурив у глазур вказівний палець.
– М-м-м… Мій улюблений павуковий пиріг, – замукав він від насолоди, облизуючи палець.
– Знаю, – сухо відказала Ельвіра. – Хотіла зробити тобі сюрприз…
Міхай вже збирався відщипнути шматочок пирога, але Ельвіра ляснула його по руці. Здивовано озирнувшись, гер Цепеш помітив, що обличчя у присутніх зовсім не радісні.
– Що це з вами? – запитав він.
– Я сьогодні в школі ледь не спалила Якоба вогняним поглядом, – схлипнула Сільванія. – Але присягаюся, це сталося випадково! Я цього не хотіла. Воно само якось вийшло.
У відповідь Міхай міцно обійняв її своїми дужими руками.
– Мій ти любий кажанчику, – лагідно промовив він, – усе гаразд. Те, що сьогодні з тобою сталося, – абсолютно нормально.
Сільванія здивовано подивилася на батька.
Ельвіра наморщила лоба: то її чоловік тижнями пропадає в підвалі, а то раптом з’являється, вважаючи, що розбирається в проблемах сім’ї…
– Раптові вогняні погляди, приплив надсил, спонтанні гіпнози – усе це ознаки дорослішання вампіра, – пояснив Міхай. – У цей період вампір не може контролювати свої надсили як слід. От і все.
Сільванія перелякано принишкла. Ельвіра сполотніла. І тільки Дака сяяла від щастя.
– Круто!
– Ці напади особливо яскраво виражені у таких чутливих і вразливих вампірів, як ти, inima moi, – продовжував Міхай, посміхаючись.
Сільванія витерла сльози.
– Але це ж коли-небудь припиниться? – з надією запитала вона.
– Авжеж! Цілком можливо, що вже завтра таких нападів не буде, і ти ще не раз зі сміхом згадуватимеш про них, як про надзвичайно веселу пригоду.
– Фух! – з полегшенням видихнула Сільванія.
– Але не можна виключати, що вони триватимуть ще якийсь час… Дорослішання вампіра – річ непередбачувана, таємниця за сімома печатками. Отак-пак!
Сільванія дивилася на тата, приголомшена й схвильована.
– А чому у мене немає всіх цих неконтрольованих вогняних поглядів і спонтанних гіпнотизувань? – із заздрістю запитала Дака.
– Усі вампіри різні. І дорослішають вони по-різному, – знизав плечима Міхай. – Але саме в цьому вся фішка!
З манежика, що стояв у кутку, почувся непристойний звук, а по тому задоволене бурчання – прокинувся Франц.
Флопсом опинившись біля манежика, Міхай радісно підхопив свого маленького напіввампіреня на руки.
– Boi motra, сину мій! Солодко тобі спалося, маленький поганцю?
Він лагідно подивився на Франца і тут же спохмурнів.
– Ходімо всі зі мною. Я хочу вам дещо показати.
Усі спустилися в підвал. Попереду йшов Міхай з Францом на руках. За ним – Ельвіра, Дака і Сільванія. Ельвіра аж палала з цікавості. Міхай зазвичай неохоче пускав кого-небудь до себе в підвал, а тут сам відчинив двері і запросив усіх увійти.
– Тада-а-а-ам! – тріумфально оголосив він і поклав Франца в кошик, що висів посеред якоїсь дивної споруди.
Дака і Сільванія з подивом витріщились на тата.
– Що це? – запитала Ельвіра.
– Броньована колиска для Франца, – спокійно відповів Міхай. – Коло захисту.
– А навіщо нашому малюкові коло захисту? – здивувалася Ельвіра.
Міхай відкашлявся.
– Щоб захистити його від трансільванської володарки Антаназії, – відважившись, випалив він. – Вона вже давно мріє про спадкоємця, ось і нишпорить по всьому світі в пошуках малюка, якого б могла забрати до себе в Чорний замок і виховати як рідного сина. А коли дитина виросте, вона передасть йому владу над усією Трансільванією.
Ельвіра, Дака і Сільванія витріщилися на Міхая. Вираз облич був однаковий у всіх трьох – суміш здивування, переляку і збентеження.
Міхай зітхнув.
– Людське немовля Антаназії не підходить. Воно просто не виживе в її замку. Рано чи пізно надвірна шляхта його… – Міхай прикусив язика.