Якби вона й далі стояла на місці, він не встиг би вчасно. Однак дівчинка виявила здоровий глузд і одчайдушно кинулася навтьоки. Сіра потвора все ж наздогнала б її швидко і без труднощів – наздогнала, вбила і повернулася б, щоб забити й жінку. Так і сталося б, якби там не було відьми́на.
Наздогнав чудовисько, скочив, притискаючи підбором одну із задніх кінцівок. Якби тут же не відскочив – утратив би ногу — сіре створіння вивернулося з неймовірною гнучкістю, а його серпоподібні клешні клацнули, схибивши на волосину. Поки відьми́н відновив рівновагу, чудовисько відштовхнулося від землі і напало. Геральт захистився рефлекторним, широким і досить хаотичним ударом меча, відштовхнув потвору. Не завдав йому жодних пошкоджень, але повернув собі ініціативу.
Підскочив, наздогнав, ударом навідліг розрубуючи панцир на плоских головогрудях. Поки ошелешена тварюка опам’яталася, другим ударом відьми́н відтяв їй ліве жвало. Потвора кинулася на нього, розмахуючи лапами, намагаючись буцнути його другим жвалом, як тур. Відьми́н відрубав йому й друге. Швидким зворотним ударом відбатував один з ногомацаків. І ще раз рубонув у головогруди.
До Ідра нарешті дійшло, що він у небезпеці. Що мусить утікати. Мусив тікати, тікати далеко, зачаїтися десь, залягти у криївку. Жив лише для того, щоб убивати. Щоб убивати, мусив регенеруватися. Мусив тікати… Тікати…
Відьми́н не дав йому втекти. Догнав, притис ногою до землі задній сегмент тулуба, рубонув згори, з розмаху. На цей раз панцир головогрудей піддався, з тріщини бризнула і полилася густа зеленувата сукровиця. Чудовисько билося, його кінцівки відчайдушно молотили по землі. Геральт рубонув мечем, на цей раз повністю відділивши пласку голову від решти тіла.
Тяжко дихав.
Вдалині загриміло. Вихор, що зірвався, і небо, яке швидко чорніло, провіщали, — наближається гроза.
Альберт Смулька, недавно призначений жупан місцевої громади, вже при першій зустрічі нагадав Геральтові коренеплід брукви – був круглястий, недомитий, товстошкірий і взагалі якийсь нецікавий. Іншими словами, не надто відрізнявся від інших урядників нижчого рівня, з якими йому доводилося мати справу.
— Ти диви, правда, — сказав жупан. – Що нема на клопіт, як відьмак.
— Йонас, що переді мною жупанував, – додав за хвилину, не дочекавшись від Геральта жодної реакції, — нахвалитися тобою не міг. Подумати лишень — а я його за брехуна мав. Значиться, не вірив йому до кінця. Знаю, як то речі обростають побрехеньками. Особливо в люду темного, у них де не рушся, там чудо, або диво, або інший якийсь відьмак з надлюдськими силами. А тут на маєш — виявляється, правда щира. Там у бору, за річечкою, люду погинуло — не злічити. А що тамтудою до містечка шлях коротший, тудою й ходили, дурні… На згубу власну. Остерігай їх, не остерігай. Час нині такий, що ліпше не швендяти по пустирях, не лазити по лісах. Всюди почвари, всюди людожери. В Темерії, на Тукайськім Нагір’ї, щойно-во страшна річ сталася, п’ятнадцятеро людей забив у вуглярському селищі якийсь лісовий упиряка. Роговизна висілок звався. Чув, певно. Ні? Але правду кажу, щоб я здох. Навіть чорнокнижники, кажуть, слідство у тій Роговизні чинили. Ну, але що там балакати. Ми тепер тут в Ансеґісі у безпеці. Тобі дякувати.
Вийняв з комоду шкатулку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо в каламар.
— Обіцяв-ісь, що страховисько заб’єш, — промовив, не піднімаючи голови. – Виходить, не кидав слів на вітер. Слівний, як на волоцюгу. А й тамтим людям життя відрятував. Бабі й дівчаті. Подякували хоч? Впали в ноги?
Не впали – стиснув зуби відьми́н. Бо ще не повністю очуняли. А я піду звідси, перш ніж опритомніють. Доки зрозуміють, що я використав їх як приманку, в зарозумілій упевненості переконаний, що зможу оборонити усіх трьох. Піду, доки до дівчинки дійде, доки зрозуміє, що то через мене лишилася напівсиротою.
Почувався погано. Без сумніву, то був наслідок вжитих перед боєм еліксирів. Без сумніву.
— Той монстр, – жупан посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу – справжнісінька гидота. Приглядівся до стерва, як принесли… Що то таке було?
Геральт не конче знав, але не збирався цього виявляти.
— Арахноморф.
Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити.
— Тьху, як звати, так звати, дідько з ним. То тим мечем ти його зарубав? Тим клинком? Можна глянути?
— Не можна.
— Ага, зачароване лезо, певно. І дороге… Ласий шматок… Ну, але ми тут базікаємо, а час біжить. Умова виконана, час платити. Але наперед формальності. Підпишися на рахункові. Значиться, хрестика постав чи інший якийсь знак.